Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Здається, лише вчора не було тут ніякої залізниці, і величезний світ дикої природи простирався між Пристанню й північним кордоном цивілізації. І коли з’явилася перша чутка, що паровий звір фут за футом прогризає собі шлях крізь ліс, болото і непролазний торф’яник, ця новина розлетілася на дві тисячі миль вгору і вниз уздовж річкових шляхів. Пречудовий жарт, блискучий взірець гумору, найсмішніше з того, що доводилося чути П’єру, Анрі й Жаку за все життя. І коли Жак хотів висловити П’єрові крайню ступінь недовіри, він казав:

— Це буде, мсьє, коли паровий звір дістанеться Пристані, коли корови пастимуться з лосями, а ми будемо сіяти хліб он на тих болотах!

І «паровий звір» прийшов, корови паслися там, де раніше ступали лосі, а врожай тепер СПРАВДІ збирали біля самих великих боліт. До Пристані Атабаска ввірвалася цивілізація.

На північ від містечка, на дві тисячі миль лежали землі, які належали мешканцям річкового узбережжя. А сама Пристань, що до появи залізниці нараховувала двісті двадцять сім душ, слугувала місцевим діловим і фінансовим центром, що існував тут із незапам’ятних часів. Сюди з південних земель прибував увесь вантаж, призначений для відправки на північ; тут на річковій гладіні були збудовані величезні баржі, що доправляли вантаж звідси на край землі. Саме з Пристані найкращі річкові команди вирушали в довгі подорожі назустріч пригодам, і сюди ж, за рік чи більше по тому маленькі баркаси й великі каное привозили плату дорогоцінними хутрами.

Тож майже півтора століття великі судна з довгими веслами й горластими командами спускалися ВНИЗ за течією до Північного Льодовитого океану, тоді як менші судна зі ще більшими відчайдухами на борту підіймалися по ріці НАГОРУ до цивілізації. Ріка, як просто називають її мешканці Пристані, — це Атабаска, чиї джерела лежать у верхів’ях британських Колумбійських гір, у яких дослідники Баптист і Маклеод поклали життя в пошуках її колиски. Вона тече повз містечко — повільний і могутній велетень, що прокладає собі прямий шлях до північного моря. З її течією вирушають річкові команди. Для П’єра, Анрі та Жака це справжня подорож із одного кінця світу на інший. Атабаска закінчується, вливаючись у Невільничу ріку, а та впадає у Велике Невільниче озеро, і крізь його вузеньке гирло води потрапляють до ріки Маккензі, що несе їх на тисячу миль далі до моря.

Протягом цього довгого водного шляху можна бачити і чути чимало. Це життя. Це пригода. Це таємниця, романтика, небезпека. Тут так багато легенд, що жодні книги не здатні вмістити їх усі. Вони написані на обличчях чоловіків і жінок. Вони лежать, поховані в могилах, таких давніх, що давно поросли деревами. Пригодницькі історії, сповнені трагедій, кохання й боротьби за життя! І як людина просувається далі й далі на північ, так само змінюються історії подій, що сталися колись.

Бо світ змінюється, змінюється сонце, змінюються людські племена. В липні Пристань Атабаска бачить сонце сімнадцять годин на добу, Форт-Чиппевіан — вісімнадцять, Форт-Резолюшен, Форт-Сімпсон і Форт-Провіденс — дев’ятнадцять, Велике Ведмеже озеро — двадцять одну, а Форт-Макферсон, на самому березі полярного моря — двадцять дві-двадцять три години на добу. А в грудні той самий час триває темрява. Зі світлом і темрявою так само змінюються чоловіки, змінюються жінки, змінюється саме життя. Але, бачачи це, П’єр, Анрі та Жак САМІ залишаються незмінними і так само співають старих пісень, згадують колишні кохання, дивляться ті самі сни й вічно вклоняються тим самим богам. Тисячі небезпек зустрічали вони, і завжди їхні очі палали любов’ю до пригод.

Грім порогів і завивання бур не лякають їх. Вони не знають страху перед смертю. Схопившись з нею, вони борються з азартом і радіють, перемагаючи. Їхня кров червона й густа. Їхні серця великі. Їхні душі у співі підносяться до небес. І водночас вони прості, як діти, і якщо бояться, то наївно й по-дитячому. Бо в їхніх серцях живуть забобони. А ще, напевно, в них тече королівська кров. Адже принци, їхні сини й найблагородніша французька шляхта були першими шукачами пригод, які двісті п’ятдесят років тому приїздили сюди, з мереживними гофрованими манжетами на рукавах і рапірами при боці, в пошуках цінного хутра, яке коштувало більше, ніж якби було з чистого золота. І сьогодні вустами цих П’єрів, Анрі і Жаків з їхніми Марі, Жаннами й Жаклін промовляють голоси їхніх давніх предків.

І ці голоси розповідають безліч історій. Іноді, як шепче вітер, бо вони дивні, химерні і можуть промовлятися лише стиха. Такі історії не лягають друкованим текстом на папір — їх слухають дерева біля рудих вогнищ таборів уночі. Коханці розповідають їх радісними сонячними днями. Деякі з них складаються в пісні. Деякі передаються з покоління в покоління, від батька до сина — легендарні пригоди дикого світу. І щороку нові оповіді переходять із вуст до вуст, із хижки до хижки, з найвіддаленіших низин Маккензі до самого краю світу, розташованого в Пристані Атабаска. Бо посеред трьох рік завжди народжується романтика, трагедія, пригода. Ніколи не забудуть історію про те, як Фоллетт і Лядусер влаштували скажене змагання — хто швидше перепливе Бистрину Смерті — через кохання до дівчини, яка чекала на другому березі. Або про те, як Кемпбелл О’Дун, рудоволосий велетень із Форт-Резолюшена, бився з цілою величезною командою, намагаючись утекти з донькою капітана баржі.

І команда обожнювала О’Дуна, хоча й побила його, бо ці сильні люди півночі люблять сміливість і зухвалість. Легенда про загублену баржу, яка зникла на очах тих людей, підіймаючись усе вище й вище, просто в небеса, досі розповідається й переповідається суворочолими людьми, глибоко в очах яких досі жевріють вогники невгасимої віри у надможливе. Ті самі люди досі з хвилюванням розповідають дивну та неймовірну історію Гартсгоупа, англійського аристократа, який урочисто відплив на Північ зі своїм моноклем і безпрецедентним багажем, і який приєднався до племінної війни, став вождем племені Собачих Ребер і одружився з маленькою темноокою індіанською красунею з лискучим волоссям, нині матір’ю його дітей.

Та найглибші, найзахопливіші історії — це історії про довгу руку Закону,