Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

поїхала подивитися на зловісні сірі стіни в’язниці. І оскільки вона нічого не розуміла у складнощах закону і карного кодексу, то в’язниця здалася їй особливо страшною. Чого тільки не можуть зробити там з її Френком! Чи дуже він страждає? Чи думає він про неї постійно, як вона про нього? О, як все це жахливо! Як прикро за себе, за своє щире кохання до нього… Ейлін повернулася додому з твердим наміром побачити його, але оскільки Ковпервуд сказав їй, що відвідувачів допускають лише раз на три місяці, і що він напише їй про день побачень або про можливість побачитися поза тюремними стінами, то вона не знала, як до цього приступитися. Обережність перш за все!

Однак наступного дня вона написала йому про все: про свою поїздку в негоду до будівлі в’язниці, про те, як їй страшно думати, що він знаходиться за цими похмурими сірими стінами, і про своє непохитне рішення якомога швидше з ним побачитися. Через недавню домовленість з начальником в’язниці цей лист негайно віддали Ковпервуду. Він написав відповідь і передав листа Вінгейту для відправки. Він писав:

«Дорога моя дівчинко!

Я бачу, ти занепала духом через те, що ми нескоро знову будемо разом, але потрібно опанувати себе. Про вирок ти вже знаєш із газет. Мене привели сюди близько полудня, безпосередньо із зали суду. Якби я мав можливість, то одразу ж написав би тобі докладно про все, щоб тебе заспокоїти, але такої можливості у мене не було. Тутешні правила цього не дозволяють: я, власне, і зараз пишу тобі потай. Так чи інакше, я надовго застряг у в’язниці, але, звичайно, прагну із неї вийти. Прошу тебе, рідна, будь обережна, якщо захочеш прийти сюди! Мені ти принесеш лише радість і дуже мене підбадьориш, але собі ти можеш завдати великої шкоди. До того ж я вважаю, що і так заподіяв тобі багато лиха, більше, ніж я зможу коли-небудь спокутувати. І для тебе найкраще було б забути про мене. Але я знаю, що ти цього не зробиш (а якби зробила, мені було б дуже сумно). У п’ятницю, о другій годині, мені доведеться поїхати в суд з особливих справ — це на розі Шостої і Честнат-стрит, але там ми не зможемо побачитися. Мене поведе конвоїр. Будь обережна. Можливо, добре обміркувавши, ти вирішиш не приходити на цю зустріч».

Останні рядки були пройняті глибоким смутком, який уперше прокрався у його стосунки з Ейлін; але обставини змінили Ковпервуда. Раніше він вважав себе якоюсь вищою істотою, чиєї прихильності нелегко досягти (хоча, звичайно, і Ейлін була жінкою, прихильності якої варто досягати). Іноді йому здавалося, що з часом цей зв’язок припиниться сам по собі, адже він може досягти таких висот, що Ейлін буде йому вже не пара. Атож, така думка промайнула у нього! Однак тепер у смугастому арештантському одязі він дивився на це по-іншому. Позиція Ейлін, ослаблена довгою, пристрасною прихильністю до нього, значно зміцнилася. Переваги були на її боці. Хіба, урешті-решт, вона не дочка Едварда Батлера, і хіба не можливо, що після довгої розлуки вона відмовиться стати дружиною каторжника? Вона, власне, повинна покинути його і, мабуть, сама цього захоче. Із якого дива їй на нього чекати? Її життя ще не втрачене. Суспільство не знає (так принаймні йому здавалося, чи, у будь-якому випадку, не всі знають), що вона була його коханкою. Вона може вийти заміж за іншого. Може назавжди піти з його життя. Як це було б сумно! Але, разом з тим, хіба він не зобов’язаний з простого почуття порядності запропонувати їй порвати з ним або принаймні обміркувати своє ставлення до нього?

Він знав її занадто добре, щоб вважати здатною на такий вчинок. І в його становищі, чим би це не загрожувало їй, було величезним щастям зберегти її кохання — цю сполучну ланку між ним і кращими днями його минулого. Похапцем складаючи записку до Ейлін у присутності Вінгейта, який повинен був її відправити (наглядач Чепін люб’язно вийшов на цей час із камери Ковпервуда, хоча, за правилами, мав бути присутнім при побаченні), Френк, однак, не міг втриматися, щоб в останню мить не висловити своїх сумнівів. І коли Ейлін прочитала ці рядки, вони вразили її прямісінько в серце. У них відображався весь смуток, що охопив його, цілковитий занепад духу. Очевидно, в’язниця (і як скоро!) все ж зламала його волю, після того як він довго і відважно боровся. Тепер вже Ейлін всім єством прагнула підбадьорити його, проникнути до нього, як би це не було важко і небезпечно. «Я повинна його побачити», — сказала вона собі.

Що стосується відвідин Ковпервуда членами сім’ї — батьками, братами, сестрою та дружиною, — то він чітко дав їм зрозуміти в один із тих днів, коли його вели в суд, що якби навіть вони отримали дозвіл, їм все ж не варто відвідувати його частіше, ніж раз на три місяці (якщо, звичайно, він не попросить їх про це сам або не дасть їм знати через Стеджера). Правду кажучи, він ще не відчував бажання бачити кого-небудь із них. Йому остогид весь устрій громадського життя. Він хотів зараз лише одного: забути метушню, серед якої раніше жив і яка, як виявилося, не була корисною. До цього часу Ковпервуд вже встиг віддати приблизно п’ятнадцять тисяч доларів на судові витрати, захист, утримання сім’ї та інше. Але це його не хвилювало. Він сподівався дещо заробити, орудуючи через Вінгейта. Його рідні не залишилися зовсім без коштів, на скромне життя грошей їм вистачило. Він порадив їм переїхати в будинки, що вимагали менших витрат. Так вони і вчинили: батьки, брати і сестра переїхали у триповерховий будинок приблизно такого ж розміру, як їхній старий будинок на Батнвуд-стрит, а дружина — у менший і дешевший двоповерховий будиночок на Двадцять першій вулиці, неподалік від в’язниці. На це переселення Ковпервуд витратив частину тих тридцяти п’яти тисяч доларів, які приховав після того, як обманним шляхом видурив у Стінера чек.

Порівняно з особняком на Джирард-авеню нові оселі здавалися Генрі Ковпервуду злиденними. Не залишалося й сліду від тієї розкоші, яка відрізняла їхній розкішний будинок на Джирард-авеню. Тут було умеблювання, придбане в магазині: досить гарні, але дешеві портьєри та інші речі. Опіка, під яку перейшло тепер все особисте майно Френка і під яку старий Ковпервуд передав також і всі особисті