Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Будь-який загальний огляд епохи держави добробуту в Західній Європі так чи інакше здійснюватиметься крізь призму того, що нам відомо про проблеми, з якими вона зіткнулася пізніше. Наприклад, сьогодні ми добре знаємо, що ініціативи на кшталт Акта про реформи соціального забезпечення, ухваленого в 1957 році в Західній Німеччині, який гарантував працівникам нарахування пенсії відповідно до тієї зарплати, яку вони отримували на момент припинення трудової діяльності, та прив’язаного до індексу вартості життя, за інших демографічних й економічних обставин виявилися непосильним тягарем для бюджету. Крім того, з перспективи сьогодення видно, що радикальне зрівнювання доходів у соціал-демократичній Швеції скорочувало приватні заощадження і, відповідно, шкодило майбутнім вкладенням. Навіть тоді було очевидно, що урядові нарахування й фіксовані соціальні виплати надавали переваги тим, хто знав, як вповні ними скористатися — зокрема освіченому середньому класу, який боровся за те, щоб втриматися за, по суті, новий набір привілеїв.

Та все ж таки досягнення європейських «держав-квочок», здійснені чи то соціал-демократами, чи то католиками-патерналістами, чи то схильними до розсудливості консерваторами й лібералами, були від цього не менш реальні. Починаючи з базових програм соціального й економічного захисту, держави добробуту перейшли на систему прав, пільг, соціальної справедливості та перерозподілу доходів і впоралися з цими значними перетвореннями практично без жодних політичних втрат. Навіть поява цілого класу бюрократів, які опікувалися соціальним забезпеченням і годувалися з нього, та «білих комірців», що отримували від цього зиск, мала свої переваги: як і фермери, «нижчий середній клас», який сильно недолюблювали, тепер був сам зацікавлений в інститутах і цінностях демократичної держави. Це було на користь і соціал-демократам, і християнським демократам, чого не могли не помітити обидві партії. А ще — шкодило фашистам і комуністам, і тому важило навіть більше.

Ці зміни відображали вже зазначені демографічні трансформації, а також не бачений досі рівень особистої безпеки й оновлену інтенсивність освітньої та соціальної мобільності. Оскільки західні європейці тепер були менш схильні залишитися на тому самому місці проживання, у тій самій професії, соціальному класі та фінансовому становищі, у яких опинилися при народженні, вони також рідше автоматично приставали до тих самих суспільних груп і політичних рухів, які імпонували їхнім батькам. Покоління 30-х років ХХ століття було щасливе опинитися в економічній безпеці й не думати про політичну мобілізацію та супутні ризики; їхні діти, покоління 1960-х років, яке кількісно значно переважало, за все життя не знали нічого, крім миру, політичної стабільності й держави добробуту. Ці речі вони сприймали як належне.

Зростання впливу держави на працевлаштування й добробут громадян супроводжувалося стійким зменшенням її авторитету в питаннях совісті та моралі. Тоді це не здавалося парадоксальним. Ліберали й соціал-демократи, які обстоювали європейську державу добробуту, загалом вважали, що держава мусить ретельно дбати про економічне та медичне забезпечення громадян, гарантуючи їхній добробут від народження до смерті, і водночас не пхати свого носа в їхні погляди та вчинки, які стосуються суто особистих речей на кшталт релігії, сексу чи художніх смаків і поглядів. Християнські демократи в Німеччині чи Італії, які все ще думали, що держава має право втручатися в мораль та звичаї її підданих, не були готові провести аналогічну межу. Але й вони відчували дедалі більший тиск і змушені були змінювати свої погляди.

До початку 1960-х років державна влада в усіх країнах Західної Європи (окрім, частково, Скандинавії) здійснювала суворий і здебільшого репресивний контроль над приватними справами й думками громадськості. Гомосексуальні стосунки практично всюди були протиправними й каралися тривалим ув’язненням. У багатьох країнах їх навіть не можна було зображати у творах мистецтва. Аборт у більшості країн був заборонений. Навіть контрацепція в деяких католицьких країнах теоретично була протизаконною, хоча на практиці на неї часто дивилися крізь пальці. Дістати розлучення було важко в усіх країнах, а в деяких — неможливо. У багатьох частинах Західної Європи (з якої Скандинавія, знову ж таки, почасти була винятком) державні установи досі в примусовому порядку цензурували театр, кіно й літературу. Що ж до радіо й телебачення, то тут держава майже всюди мала монопольний контроль, працюючи за суворими правилами стосовно їхнього змісту й нетерпимо ставлячись до «зневаги» інакодумців. Навіть у Великій Британії, де в 1955 році з’явилося комерційне телебачення, воно було жорстко регульоване, а держава зобов’язувала його забезпечувати «просвіту й інформувати» громадян, а не тільки розважати й показувати рекламу.

Поштовхом для цензури, як і для оподаткування, була війна. У Франції та Британії деякі найсуворіші заборони щодо поведінки й висловлення власної думки були запроваджені під час Першої або Другої світової війн і так і не були скасовані. В інших державах — в Італії, Західній Німеччині та деяких країнах під їхньою окупацією — післявоєнні норми залишилися від фашистів, а законотворці-демократи вирішили їх не чіпати. Поодинокі приклади найбільш репресивних установ з контролю «моралі», які все ще діяли на початку 1960-х років, сягали корінням у ХVIII століття (мабуть, найочевиднішим анахронізмом був Кабінет лорда-камергера в Британії, що відповідав за цензурування майбутніх театральних постановок; посади інспектора п’єс та його заступника були створені ще в 1738 році). Звичайно, величезним винятком з цього правила була Католицька церква.

Відколи під впливом та егідою відверто консервативного папи Пія ІХ у 1870 році відбувся Перший Ватиканський собор, Католицька церква обійняла всеосяжну й безкомпромісно догматичну позицію щодо своєї функції морального вартового пастви. Саме тому, що сучасна держава неухильно витісняла Ватикан із площини політичного впливу, він поставив перед своїми послідовниками безкомпромісні вимоги в інших сферах. Насправді довгий та, з перспективи сьогодення, неоднозначний понтифікат Еудженіо Пачеллі, папи Пія ХІІ (1939–1958) не лише зберіг духовні позиції церкви, а й навіть повернув офіційну церкву в політику.

Не приховуючи прихильності до політичної реакційності, починаючи від тісних зв’язків Ватикану з Муссоліні та неоднозначної реакції на нацизм і закінчуючи захопленим ставленням до диктаторів-католиків в Іспанії та Португалії, понтифікат Пачеллі також узяв безкомпромісну позицію щодо внутрішньої політики демократичних держав. Італійським католикам чітко дали зрозуміти межі гріховності та, що гірше, неприйнятність голосування за будь-кого, крім християнських демократів. Але навіть у порівняно ліберальних Бельгії чи Нідерландах місцева католицька влада отримала суворий наказ напучувати парафіян голосувати лише за католицькі партії. Аж у 1967 році, через дев’ять