Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

як дивовижно виходить у мого старшого брата. І коли я писав ту чи ту історичну книжку, я часом заледве міг стриматися, щоб не переписати дослівно цілі історичні документи — у зачудуванні я заглиблювався в ці документи й казав сам до себе: краще, ніж тут, я не напишу. А коли я працював над твором, в якому описувалася боротьба гігантів проти великої природи, то просто не міг стриматися, щоб не переписати цілі географічні статті: про русло Рони, як вона витікає з гір, як зветься кожна її долина, як звуться притоки, які міста лежать на ній, і все це таке чудове, і саме повідомлення настільки епічне, що я видаюся тут цілком зайвим.

Проте неможливо дотримуватися таких поглядів усе життя. Одного чудового дня людина відкриває для себе щось інше, окрім Рони, її долин та приток: людина відкриває саму себе. Відкрити самого себе — то найкраще й найбентежніше переживання, яке може спізнати епічний автор. Спершу це виглядає як переживання, що може скрутити йому в'язи. Але епічний автор бачить себе в небезпеці, обтяжений різними труднощами, аж поки збагне, що художній твір — це справа самого митця, це не минуле визначає для мене закони, я сам творю свої закони, й епічний твір для мене відтепер означає щось геть інше. Чи має автор право голосу в епічному творі, чи може він сам увійти у створений ним світ? Моя відповідь: він має право, він повинен і навіть мусить це зробити. А тепер я нагадаю, що саме зробив Данте в «Божественній комедії»: він сам пройшов через свою поему, сам простукував свої фігури, втручався в перебіг подій, і то не граючись, а цілком серйозно, у свій час кожен його зрозумів у найважливішому місці його суду. Він брав участь у житті своїх персонажів. Як цар Давид, танцював він перед переможним військом своїх фігур.

Коли я кажу, що в епічному ми повинні вдаватися до лірики, драматики й рефлексії, я зовсім не виступаю за повне змішання форми. Ми маємо повернутися до відновленого праядра епічного твору, в якому епічне ще не застигло до теперішнього особливого стану, який ми цілком помилково вважаємо нормальним станом епіка. Це означає, як мені здається, що нам треба йти слідом за Гомером.

У такий великий і небезпечний момент головне — це могти і бути. Ця праформа літератури принесе свіжість для всіх, хто до неї наблизиться, але також буде багато біди. До праматерів можуть підійти лише ті, хто від цих праматерів походить. Такою я бачу епічну літературу, яка з'явиться одного дня, яка після зламу традиції та відмови від форми повідомлення зможе вразити нас своєю щирістю. Знову й знову я хочу закликати авторів не служити формі, хай би якою вона була, а послуговуватися нею.

І тоді буде усунено одну особливу й сьогодні дуже гнітючу трудність. Я закликаю зробити епічну форму цілком вільною, щоб автор мав усі зображальні можливості, яких вимагає матеріал. Якщо його сюжет бажає пуститися в ліричний танок, то він мусить дати йому лірично потанцювати. Автори зусібіч чують нагальні заклики до актуальности, до сучасної літератури. Правду кажучи, сьогодні можна навіть сказати, що література взагалі нікому не потрібна, її вважають чимось застарілим, мистецтво викликає нудьгу, всі хочуть лише фактів і фактів. На це я скажу: браво і тричі браво! Мені також ні до чого порожні фантазії. Полковник Шпрінґенау[257] за мить наганяє на мене нудьгу. Справжній автор у всі часи сам був фактом. Письменник має показати й довести, що він є фактом і часткою реальности, таким самим фактичним, як чудовий винахід триерґона[258] або комірка Каролуса[259]. Автори не повинні цупити факти з газет і просто вставляти їх у свої твори. Цього недостатньо, Просто бігти слідом і фотографувати — недостатньо. Треба самому бути фактом і створити для цього місце у своєму творі — ось що вирізняє доброго автора, тож сьогодні я закликаю відкинути в епічному нав'язану маску повідомлення і рухатися в своєму творі так, як автор вважає за потрібне.

Різниця між сьогоднішнім індивідуалістичним способом виробництва від минулого колективного

Я не маю наміру розглядати тут всі проблеми епіки, я навіть не маю на меті заторкнути й назвати всі суттєві проблеми, я лише хочу пройтися вздовж захисної лінії цієї фортеці, дослідити передові укріплення й підійти до прочиненої брами. І тепер я запитаю цілком відсторонено: які зовнішні впливи формують епічний твір? Раніше епік співав і, мандруючи, ніс у народ байки, шванки та саги, які самі гуляли в народі й над якими він сам, як правило, не так багато й працював: то там, то там він додавав свій варіант чи нову мелодію пісні. Такий чоловік мав конкретне завдання — він мусив якось заробляти на життя, а його слухачі були суворими суддями, коли їм не подобалося те, що він співав, тоді чоловікові доводилося голодувати: то був дуже чіткий вплив на формування його твору, то була щонайживіша та найпродуктивніша критика, таку творчість можна буквально назвати колективною роботою автора й публіки, хліб або гроші — то був дуже переконливий аргумент для автора і опосередковано то був серйозний чинник впливу на формування твору.

Як же це виглядає нині? Нині автор сидить у своїй кімнаті, гризе олівця або ручку, поки йому щось спаде на думку. Він також хоче заробляти гроші, але співцям та ваґантам минулого було значно легше: вони були в прямому контакті зі своєю публікою, швидко помічали, що цій публіці слід запропонувати. Зараз автор може вийти на вулицю, може поговорити зі своїм видавцем, почитати газету, послухати, про що балакають тут і там, але про прямий контакт з колом своїх читачів не може бути й мови. Всі ми сидимо ніби в якомусь ізоляторі — безперечно, це не надто приємна ситуація, яка не надто сприяє продуктивній праці. Сьогоднішня ситуація в культурних країнах повсюдно сприяє появі індивідуалістичних авторів, адже в наших державах великі об'єднання, великі колективи мають виключно політичний та економічний характер, потужних ідеалістичних колективів узагалі немає, принаймні, їх немає для переважної більшости авторів, тож загалом немає доброї атмосфери ні для великої драми, ні для великого епічного твору.

На сьогоднішніх авторів звалилося нещастя друкарства. Книжка безкінечно довга, і книжку можна зробити ще довшою, можна зробити дві книжки, три книжки — як авторові помітити, що йому слід зупинитися? По суті, він має зупинитися лише тоді, коли вичерпаються всі запаси паперу.