Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– Гарні у вас шати! Любо-дорого подивитися, – уїдливо шпигнув їх Трясогуз. – А точніш, барвисті. Так на снігу кидаються в очі, що навіть найгірший у світі лучник не схибив би в жодного з вас. До речі, про лучників. Ми з вами ще наплачемося, що не прихопили луки. І ці шати ваші, напевно, зовсім не гріють, – змінив він прикрість на співчуття.

– Угу, я вже замерзла, – поскаржилася Джил. Якихось кілька хвилин тому, коли вони були на кухні, їй здавалося, що варто їм тільки вибратися із замку, і все – вони втекли. Але тепер вона збагнула, що найнебезпечніше ще попереду…

– Спокійно! Спокійно! Не озиратися! – попередив Трясогуз. – І надто швидко йти теж не можна. Ні в якому разі! Тим більше не можна бігти. Усе має видаватися так, ніби ми на прогулянці. Тоді, якщо хто нас і побачить, не зверне уваги. А почнемо метушитися – відразу про все здогадаються. І нам кінець, пиши пропало…

Руїни міста виявилися далі, ніж спочатку здалося Джил. Та крок за кроком місто наближалось. Раптово долинув скажений рев. У Бяклі й Трясогуза аж мороз поза шкірою пробіг. А Джил, якій цей звук не був знайомий, запитала:

– Що це?

– Ріг. Це мисливці, – прошепотів Бяклі.

– Але все одно бігти не можна, – нагадав Трясогуз. – Не можна, поки я не скажу.

Цього разу Джил мимохіть озирнулася. Там, за якусь тисячу людських кроків від них – ззаду та зліва, – були мисливці. Але наші втікачі стрималися і на біг не перейшли. Зненацька загриміли голоси велетнів, почувся велетенський гомін, гикання й улюлюкання.

– Нас помітили! Біжімо! – скомандував простоквак. Джил підібрала свої довгі спідниці (а треба сказати, що бігати в таких – просто морока) і припустила чимдуж, та так, що тільки п’яти заблищали. Авжеж, поза всяким сумнівом, їм загрожувала смертельна небезпека. Ось ззаду почувся гавкіт псиної зграї. Ось загуркотів голос короля:

– За ними! У погоню! Інакше завтра пиріг буде без начинки!

Плутаючись у сукні, Джил бігла остання. Вона спотикалася об каміння, волосся лізло їй до рота, серце шалено калатало, і від бігу закололо в боці. А собаки підбігали щораз ближче й ближче. Тепер їй довелося бігти вгору кам’янистим схилом, який тягнувся до нижньої приступки гігантських сходів. Що ж їм робити, коли вони добіжать туди? Куди їм взагалі подітися, коли вони опиняться нагорі? Та про це вона поки не замислювалася. Вона просто мчала, мов зацькований звір, і доти, доки за нею гналися собаки, вона має бігти, бігти, поки не звалиться з ніг… Першим до нижньої приступки добіг Трясогуз. Тут він зупинився, мигцем озирнувся і шмигнув у нірку – а може, і не нірку – під цією самою приступкою. Тільки блиснули його п’яти на довгих ніжках, тонких, як у павучка. Бяклі без зайвих роздумів пірнув слідом. І лише за хвилину прибігла захекана Джил. Від утоми вона ледве трималася на ногах. Проте залізати в цю нірку не поспішала – було щось відразливе в цій дірі, навіть не дірі, а щілині між камінням і землею, ліктів два завширшки і навряд чи більше за лікоть заввишки. Треба було кинутися на землю долілиць і забиратися поповзом. Але хіба те зробиш миттю? Тому Джил не сумнівалася, що, перш ніж вона туди залізе, собачі зуби вчепляться їй у литку.

– Швидко! Подавай каміння! Закладай дірку! – пролунав поряд із нею в темряві голос простоквака. Усередині було темно, аж чорно. Тільки крізь отвір, через який вона влізла, сочилося тьмяно-сіре світло. Тим часом Бяклі й Трясогуз трудилися щосили. Джил бачила, як миготять рученята Бяклі й великі жаб’ячі лапки простоквака відчайдушно зашпаровують щілину камінням. Потім вона збагнула, що від цього залежить їхнє життя, і сама навпомацки стала відшукувати й подавати великі камені. І до того, як хорти із гавкотом, скавучанням і скигленням з’юрмилися біля входу в печеру, його вже було надійно закладено. Тепер, звичайно, всередину не потрапляв жоден промінчик світла.

– Швидше вперед! – пролунав голос простоквака.

– Нам усім треба взятися за руки, – запропонувала Джил.

– Слушна думка! – погодився Бяклі.

Але знайти в темряві руки одне одного виявилося справою не такою вже й простою. Хорти ж тепер винюхували їх десь в іншому місці.

– Треба спробувати стати на повний зріст, – запропонував Бяклі.

Вони спробували, і їм це вдалося. Потім Трясогуз простяг руку Бяклі, а Бяклі – Джил (яка дуже шкодувала, що не опинилася посередині), і вони побрели в темряві, намацуючи ногами дорогу. Вони часто налітали одне на одного чи спотикалися об каміння. Потім Трясогуз натрапив на кам’яну стіну, і їм довелося повернути трохи праворуч. А далі вони так петляли, так багато було там різних кутів і закутків, що Джил зовсім заплуталася. Тут долинув голос Трясогуза:

– Та-а-ак, кепські наші справи. Але як не одне лихо насідає, обирають менше… Так от, чи не краще нам повернутися назад, якщо, звісно, зможемо, і стати ласощами для велетнів на їхньому святі, ніж блукати навпомацки в надрах цієї гори, де, можу закластися, є і дракони, і прірви, і рудні гази, і підземні води, і… ой, кидай мою руку! Рятуйтеся! А-а-а…

Далі все відбувалося просто блискавично. Пролунав дикий крик, почулося, як шурхоче, обсипаючись, земля, як перестукуються камінчики, і Джил відчула, що її кудись понесло. Так от, ковзає вона й котиться вниз, ковзає і ковзає, і не може зупинитися. І з кожною миттю скочується схилом дедалі швидше й швидше, а схил цей стає щораз крутішим і крутішим. І він не положистий і твердий, коли відчуваєш під ногами надійну опору, а якийсь сипучо-хиткий осип із камінчиків, грудок землі і всякого сміття, що навіть якщо і станеш на ноги, то дарма. Тому що, куди на цьому схилі не постав ногу, земля повзе і тягне все далі вниз. До того ж Джил швидше лежала, ніж стояла. І що далі вони неслися вниз, то більше землі і каменів вони захоплювали, то стрімкіше мчала ця лавина (і вони разом із нею) у гуркоті й шумі, серед бруду й пилу. А судячи з того, як зойкали і лаялися Бяклі і Трясогуз, Джил здогадалася, що багато каменів, які вона відштовхувала, потрапляли в її друзів і