Читати книгу - "Джозеф Антон"

Інсульт у Роберта Маккрама стався у будинку на Сент-Пітерс-стрит, 41. За два місяці до того він одружився з Сарою Лаялл, якої на ту лиху годину не було вдома, і він мало не помер. Роберт вижив, але в нього відняло ліву руку, він міг пройти лише кілька кроків, і ніхто не наважувався сказати, як довго це триватиме. Він потроху одужував і разом із Сарою чіплявся за цей знак надії. Прокляття Сент-Пітерс-стрит ще раз дало про себе знати.

Вони з Крістофером Гітченсом поїхали до Роберта і Сари, щоб у якомусь сенсі вибачитися за те прокляття. Дивне відчуття охопило його, щойно він опинився у своєму старому домі, де він жив, коли лайно, як він висловився, потрапило у вентилятор. Різні привиди залітали й вилітали з кімнати, а вони з Гітчем розмовляли із розбитим паралічем другом. Пробули вони там недовго. Роберт потребував відпочинку.

У спалахах його пам’яті про ті роки поліції майже не видно, вона — стерта зі світлин історії, як комуністичний лідер Клементіс на початку «Книжки сміху й забуття» Мілана Кундери. Щоб легше було продиратися крізь ті дні, він намагався змусити себе забувати про постійну опіку служби безпеки, чия думка невблаганно нависала над його щоденним життям. Він забув про багато дрібниць. Він не міг власноруч узяти пошту чи забрати газету із двору перед будинком. Ставалися «піжамні» зіткнення в кухні, які завжди викликали збентеження. Неодмінно був Джо -псевдонім, який він ненавидів дедалі більше. (Невже насправді так необхідно називати його несправжнім ім’ям у його власному домі?) Геть зникла всяка розкутість і спонтанність. Будь ласка, я хотів би піти на прогулянку. Гаразд, Джо, ми це влаштуємо за годину. За годину я вже не схочу йти на прогулянку. Щоразу, коли він вибирався з дому, вони везли його до «місця пересадки», де він мусив вийти з одного автомобіля, що асоціювався з домом, і пересісти в інший, який асоціювався з його появою на публіці. До кінця свого життя він ненавидітиме ці місця пересадки — Натлі-терас, Парк-Віллидж-Іст; він внутрішньо здригатиметься щоразу, коли минатиме їх потім, однак у той час змушував себе не зациклюватися на цьому, намагаючись відособитися від тіла чоловіка, що шмигав з одного авта в інше, а коли діставався місця призначення, переставав думати про групу захисту і спілкувався з друзями, стаючи самим собою.

Для його друзів, навпаки, служба безпеки видавалася настільки незвичним явищем, настільки дивним і захопливим, що вони тільки й пам’ятали про неї. Коли він тепер інколи запитує про тогочасні їхні спогади, вони неодмінно пригадують поліцейських. А пам’ятаєш того, що звабив нашу няню? Пам’ятаєш тих двох красенів, у яких геть усі вклепувалися? Вони пам’ятали засунені штори й замкнені двері у сад. Навіть в очах своїх друзів він перетворювався на інтермедію, тоді ж бо як головною подією ставали поліцейські. Коли ж він часом пригадував ті дні, то частенько не бачив там охоронців. Насправді вони були, авжеж, але його пам’ять вирішила, що їх нема.

Інколи пам’ять починає працювати інакше. На світлинах його спогадів про Південну Америку полісмени Чилі розташовані в самісінькому центрі рамки — грізні, незабутні, вражаючі.

Світлина Чилі. У Чилі функціонували два види поліцейських сил — карабінери у формі й Роїісіа de іпуе5^а-сіеопез у штатському, тож у той час, коли вони з Елізабет сиділи в літаку, що прямував до Сантьяґо, ці два потужні формування сварилися між собою щодо рішення про надання йому дозволу в’їхати до країни. Він мав виступити на літературному ярмарку, але як тільки того сліпучого спекотного дня вони зійшли з трапа літака, їх оточили поліцейські в одностроях і відвели до якогось задушливого ангара на бетонованому майданчику лето-вища, де всі гучно розмовляли іспанською. У них забрали паспорти. Навколо жодної людини, що знала б англійську, і коли він спробував запитати, у чому річ, на нього вмить нагорлали й наказали зрозумілими жестами відійти й стулити писок. Ласкаво просимо до Південної Америки, подумав він, рясно пітніючи.

У 1993 році Авґусто Піночет уже не був президентом, однак залишався головнокомандувачем збройних сил, і навіть в осінь патріарха ніхто не сумнівався у його повноваженнях і впливі. В Чилі за Піночета сили безпеки були всесильними. В цьому конкретному випадку дві поліції гризлися за кістку, й тією кісткою виявився він. Йому пригадався уривок з «Імператора» Ришарда Капущінського, де описано дві розвідувальні служби Гайле Селассіе, головне завдання яких полягало у шпигуванні одна проти одної. Він також пригадав, проте з меншим задоволенням, що це країна, де незрозумілі зникнення й нез’ясовані вбивства донедавна вважалися мало не звичайним явищем. А може, й вони з Елізабет уже «зникли»?

Протримавши їх в ангарі десь зо дві години, поліцейські повели їх до своєї дільниці, називаючи її готелем. Але то був аж ніяк не готель. Двері їхньої кімнати ізсередини не відчинялися. Біля дверей стояли озброєні вартові. Він кілька разів питав про паспорти, казав, що йому необхідно зателефонувати своїм видавцям і поговорити з британським послом. Вартові лишень плечима знизували. Вони не розмовляли англійською. Процокало ще кілька годин. Вони не мали, що пити і їсти.

Згодом вартові втратили пильність. Двері кімнати вони залишали відчиненими, й незважаючи на те, що «готель» аж кишів людьми в одностроях, дверей уже ніхто не пильнував. Він набрав повні груди повітря й сказав Елізабет: «Спробую одну річ». Одягнувши сонцезахисні окуляри, він вийшов з кімнати й поквапився вниз сходами до парадних дверей.

Ніхто на нього не зважав, допоки не зійшов на два поверхи нижче; тільки тоді він почув вигуки, і на сходах біля нього з’явилися чоловіки, що енергійно жестикулювали. А він ішов собі далі. Що ви робити? Куди ви йти? Неможливо. Він уже підходив до чогось схожого на ресепшн вахтерів, і навколо нього зібралася хмарка чоловіків з косичками й у дзеркальних окулярах, і, як він помітив, озброєних чоловіків, але йому до зброї не звикати. Куди ви йти? Стоп. Ви стоп. Він лишень мило усміхався. «Я йду на прогулянку, — казав він, киваючи головою на парадні двері й показуючи пальцями, що він іде. -Розумієте, я ще ніколи не був у Сантьяґо. Місто — просто чудове. То чому б мені не пройтися». Карабінери не знали, що робити. Вони погрожували жестами й горлопанили, проте ніхто навіть мізинцем його не