Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Вона… Я за неї хвилююся, — у розпачі заговорила Еллісон. — Будь ласка, приїдь. Я не розумію, про що вона говорить.

— Слухай, мушу йти, — відказала Еді. — До мене тут прийшли, а я не вдягнена.

А тоді вона повісила слухавку. Еллісон постояла біля телефона ще якусь мить, намагаючись розібратися в думках, а тоді поспішила в іншу кімнату, щоб подивитися, як там Ліббі, яка втупилася в неї пильним незворушним виразом.

— У нас була пара поні, — прорекла вона. — Маленькі гніді.

— Я викличу лікаря.

— Не викличеш, — сказала Ліббі — так твердо, що Еллісон миттю піддалася її дорослому владному тону. — І не думай нічого такого робити.

— Ти захворіла. — Еллісон розплакалася.

— Ні, я в порядку, я в порядку. Просто вони вже давно мали б приїхати й мене забрати, — промовила Ліббі. — Де вони? Уже до вечора йде. — І вона подала долоню Еллісон, — дрібну, всохлу паперову долоню, — а тоді подивилася на неї так, ніби очікувала, що її кудись заберуть.

Від духу лілії й туберози, що переповнював розігрітий похоронний зал, у Гаррієт млосно скручувало шлунок, щоразу як вентилятор обертався й обдував її струменем цього аромату. Вона сиділа з туманним поглядом на диванчику з вигнутою спинкою, вбрана у свою найкращу недільну сукню — білу з маргаритками. Різьблення тикалося їй між лопаток, а сукня була затісна в ліфі — від чого груди здавлювало ще сильніше, а сперте повітря душило ще більше, і виникало враження, що дихаєш не киснем, а десь у відкритому космосі якимсь порожнім газом. Вона не вечеряла й не снідала; більшу частину ночі пролежала без сну, втиснувшись обличчям у подушку й плачучи, а коли — з пульсівним болем у голові — розплющила очі пізно вранці наступного дня й побачила власну спальню, то якийсь час запаморочено роздивлялася знайомі об’єкти (штори, відображення листя в дзеркалі трюмо, навіть ту ж купу перетриманих бібліотечних книжок на підлозі). Усе так, як вона й залишила в день, коли виїхала в табір — а тоді її наче важезним каменем прибило те, що Іди вже нема, Ліббі померла, і все жахливо й неправильно.

Еді — одягнена в чорне, з високим коміром із перлинами; якою владною вона здавалася біля п’єдесталу з гостьовою книгою! — стояла біля дверей. Кожній людині, що заходила, вона говорила одні й ті самі слова.

— Труна в кімнаті ззаду, — ніби віталася з багрянолицим чоловіком у зношеному коричневому костюмі, який стиснув її руку; а тоді — йому через плече, кощавій місіс Фосет, котра, дотримуючись правил пристойності нахилилася в нього за спиною в очікуванні своєї черги. — Труна в кімнаті ззаду. На жаль, тіла не видно, але це не я вирішувала.

На мить місіс Фосет збентежилася, а тоді й сама стиснула долоню Еді. Здавалося, вона от-от розплачеться.

— Я так засмутилася, коли дізналась, — сказала місіс Фосет. — У нас у бібліотеці всі дуже любили міс Клів. Сьогодні вранці я прийшла й побачила книжки, які відклала для неї, і вже зовсім нічого не могла.

«Місіс Фосет!» — подумала Гаррієт з розпачливим припливом захоплення. Серед натовпу темного одягу вона дарувала приємну розраду кольором літньої сукні з малюнками і червоних полотняних еспадрилей — схоже, вона прийшла сюди просто з роботи.

Еді погладила її долоню.

— А вона усіх вас у бібліотеці обожнювала, — сказала вона, і Гаррієт аж занудило від її силуваної задушевної інтонації.

Аделаїда й Тет, які стояли біля диванчика навпроти Гаррієт, балакали з парочкою гладких старших пані, схожих на сестер. Вони розмовляли про квіти в похоронній каплиці, які — через недбальство з боку похоронного дому — за ніч зів’яли. Зачувши про це, гладкі пані аж зазойкали від розпачу.

— Та служниці чи хто там мали би їх полити! — гукнула дебеліша й радісніша з двох: рожевощока, огрядна, із сивими кучерями, наче в дружини Санта-Клауса.

— Ой, — прохолодно зронила Аделаїда, махнувши підборіддям, — на те вони не спромоглися, — і Гаррієт пронизало нестерпним ударом ненависті — до Адді, до Еді, до всіх старих жінок — від їхньої жвавої ерудиції стосовно протоколу жалоби.

Просто біля Гаррієт стояла ще одна громадка блаженних ­балакучих жіночок. Гаррієт не знала з них нікого, окрім місіс Вайлдер Вітфілд, церковної органістки. Лише мить тому вони заливалися сміхом, ніби на картярських посиденьках, а тепер збилися головами докупи й стали перемовлятися стишеними голосами.

— Олівія Вандерпул, — промурмотіла непримітна гладколица жінка. — Так Олівія роками протрималася. Під кінець важила тридцять чотири кілограми, не могла тверде їсти.

— Бідна Олівія. Після того, як другий раз впала, то вже більше собою не була.

— Кажуть, що рак кісток — то найгірше.

— Аякже. Я лиш скажу, щастя, що наша міс Клів відійшла так швидко. У неї ж нікого не було.

«Нікого не було? — подумала Гаррієт. — У Ліббі?» Місіс Вітфілд помітила, як Гаррієт блимає на неї очима, й усміхнулася їй; але дівчинка відвернулась і втупилася червоними від сліз очима в килим. Вона стільки наплакалася, починаючи з поїздки додому з табору, що тепер ніби заніміла, її нудило: не могла ковтати. Минулої ночі, коли вона зрештою спромоглася заснути, їй наснилися комахи: оскаженілий чорний рій, що виринає з духовки в якомусь чужому будинку.

— Чия то дитина? — театральним шепотом запитала в місіс Вітфілд гладколица жінка.

— Ой, — охнула місіс Вітфілд і стишила голос. У тьмавому приміщенні світло з гасових ламп плескалося й миготіло по сльозах Гаррієт; тепер усе затягнуло імлою, усе тануло. Якась її частина — холодна й розлючена — стояла осторонь і висміювала себе за сльози, поки полум’я свічок розчинялося й підстрибувало грайливими призмами.

Похоронний зал — на Мейн-стріт, біля Баптистської церкви — містився