Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

Вночі уві сні Тарасу Григоровичу марилася, варіюючи на різні лади, симфонія вогняної несамовитості. Уранці збагнув, що враження минулого вечора переплелися в його свідомості з полотном живописця Мартена, що зобразив загибель Содому і Гоморри.

Шлях через чудодійний казахський степ

Далі транспорт з нудною повільністю рухався чорним випаленим степом. Краєвид різноманітився тільки спадистими берегами Орі. Цей перехід приніс несподіване й сильне враження. Киргизи, казахи та російські козаки один за одним раптом почали від’їжджати й відходити кудись убіч. Тлумач-башкир пояснив, куди: «Мана ауля агач» – там святе дерево. (Тарас Григорович зберіг у пам’яті ці та згодом ще інші казахські слова.) Звичайно, художник не міг стримати своєї цікавості і не глянути на місцеву достославність власними очима. Подивувався диву: самотня тополя з розлогим гіллям, калюжа зі спичаком, зелена травичка, кущики – острівець життя у бездушному степовому морі. І справді – святе місце. Шанувальники дерева нап’ялили на його гілки некоштовні подарунки: стрічечки, клаптики тканини, пучечки фарбованого кінського волосся; хтось, найщедріший, прив’язав цінну жертву – шкурку дикого кота. Шевченко не проминув відзначити на папері святе місце. Щоправда, людей, які тут юрмилися, і дарів, піднесених дереву, він не зобразив. Лише на дальньому плані намітив постать вершника зі списом, на якому майорів прапорець. Так самотність тополі відчувається гостріше. В українських степах також зустрічаються подібні одинокі дерева, звичайно дуби, і там вони не здаються дивом. І все ж відпочинок під тінню старезного дуба був радістю після тривалої їзди літнім спекотним днем для козаків-запорожців (до речі, на списах запорожців теж були прапорці, а як поховають запорожця – увіткнуть в його могилу такого списа з прапорцем). Наскільки дбайливим був художник у зображенні деталей, свідчить те, що для постаті вершника він зробив окремий рисунок з натури. Не ілюстрацією географічного опису киргизьких степів (такий опис складав Макшеєв), а передусім свій настрій відтворює Шевченко у цьому краєвиді.

Шевченко – друг і брат поневолених народів

Художника в поході не обтяжували солдатською муштрою, він ходив у своєму старенькому цивільному вбранні і, крім етюдника, не ніс нічого. На перепочинках він рисував вози та джуламейки, верблюдів у різноманітних положеннях – ззаду, спереду, крокуючими, відпочиваючими на землі. Своєрідні звичаї екзотичних тварин, їхні рухи та міміку Шевченко навчився передавати бездоганно. Коней він рисував рідко, також як офіцерів і солдатів. Дальша путь транспорту йшла берегами Уралу (Іргизу). Зустрічалися й малі річечки, через які переходили убрід. Степ, де-інде порослий безлистяними стовбурами саксаулу, такими твердими, що вдар по ньому сокирою – іскри посипляться, був усіяний блискучими камінцями кварцу.

На горі, що синіла на обрії, стояли могили киргизьких і казахських батирів (богатирів), яких кочівники шанували не лише як героїв, а і як святих. Побачить його казах – голову похилить, а верблюд плаче… Моляться казахи, жертвами благають дерево повернути минувшину. У поетичному образі краю, колись багатолюдного, лісистого, гнівом Бога перетвореного на пустелю, – алегорична історія народів, що привели себе міжусобними війнами до теперішнього жалюгідного стану, поет не кляне суворий край, куди занесла його недоля. Він його жаліє – ось що типове для нього, друга і брата поневолених народів.

Немає, виявляється, степів без могил минулих часів! На одній акварелі Шевченко змалював мавзолей батира Дустана. На першому плані – брунатні горбики з кущами степової маслини; на одному, ніби в роздумі, застиг сайгак… Чого чекає? Пролунає постріл – і помчить він вільним степом, як не помчать батири на своїх баских конях. Дустанова гробниця нагадала художнику своїми обрисами «саркофаги давніх греків», «грубо з глини зліплені». Він поплутав: не грецькі, а етруські та римські саркофаги. День, у який художник змалював могилу Дустана, ознаменувався враженням, яке було здатне відбити будь-яке бажання малювати. Напередодні передовий загін транспорту зазнав нападу розбійників-хивінців. Шевченко бачив обезголовлені трупи, до числа яких він сам випадково не попав. Шрайбер наказав поховати небіжчиків. Піп-п’яничка відправив панахиду.

Наступного дня спочинок транспорту був біля сумного на вигляд Уральського укріплення. На горі – оточені валом довгі одноповерхові казарми-мазанки під рудими очеретяними дахами, що здалека нагадували швидше стайні, ніж людські житла. Сумний вийшов рисунок. Пізніше в іншому настрої Шевченко виконає за ним поліхромну акварель.

Ріка Іргиз, виблискуюча під блакитним небом, з пухнастими тваринками, затишні юрти, з верхівок яких іде дим, постать киргиза, що мирно сидить на лузі, інша постать, – в усьому цьому нема й тіні суму. Стіни казарм, що увінчують гору, здаються сліпучо-білими, ніби побіленими до святкового дня. Отак самі собою фарби, відповідаючи настрою художника, здатні бувають змінювати настрій твору.

Шевченко у найважчих переходах до Раїму і в самій фортеці

За Уральським укріпленням було ще три переходи. Ночували біля озер та поблизу гнилої річки Джалоли. Звідси починалася найважча частина путі – треба було подолати пустелю Каракуми. Шрейбер хвилювався, очікуючи згубної спеки, але ж пустеля, перетнута одноманітними пологими барханами, зустріла прохолодою. Аж, нарешті, з’явилася блакитно-сіра смуга, що в міру наближення дедалі синішала. Море Аральське. Йшли до нього ночами.

Місцевий гарнізон фортеці Раїм вийшов назустріч новоприбулим. В пустині стоїть дивна кам’яна споруда висотою приблизно зо три людських зрости. З першого погляду вона нагадує роги якогось закопаного у землю величезного звіра. Був це, з’ясовується, монумент у формі півмісяця, поставлений на місці поховання батира на ім’я Раїм. Хто б думав, що пам’ять про нього збереже російська фортеця, збудована минулого 1847 року стараннями генерала від інфантерії Обручова?

Акварелі Шевченка та записки Макшеєва дають уявлення про Раїм та про те, що відбувалося тут протягом шести тижнів до виходу експедиції у плавання Азовським морем. Юрта, в якій жили Шевченко і Макшеєв, була поставлена на пустирі, оточена казармами, такими ж убогими, як і в Уральському форті. Недалеко височів монумент Раїма. Вийшовши за браму, спустившися до води, художник рисував нехитру колодяну корабельню, на якій споруджувалася шхуна «Константин», доставлена у розібраному вигляді. Її шістнадцятиметрова основа, подібна до кістяка якоїсь мари, обшивалась дошками. Нахилившися на бік, стояла на березі інша, меншого розміру, шхуна – «Николай», на якорі трималася третя – «Михаил». Вітрильники Аральської флотилії були названі іменами імператора та його братів.

Зле те вийшло, що найбільший, флагманський корабль, був названий не «Николаем», а «Константином». Тарас Григорович мав плисти на ньому і, вірогідно, втішався тим, що корабель не носить ім’я його особистого ворога. І, звичайно ж, він відчував ні з чим не зрівнянну радість