Читати книгу - "Крістіна"

— Подумай ще раз, — майже недбалим тоном сказав я. — Приїжджай сьогодні до Дарнелла, чи завтра ми з Лі почнемо всім розказувати.

Він засміявся, гидко, презирливо.

— І куди це вас приведе? До дурки в Рід-Сіті?

— Ну, спочатку нас не сприйматимуть серйозно. Тут я з тобою згоден. Але всі ці балачки про те, що краще не говорити про демонів і привидів, бо тебе одразу замкнуть у психушку… ні-ні, Лебей. Може, так було у твої часи, до літаючих тарілок, «Екзорциста» і того будинку в Амітівілі[171]. А тепер охрініти скільки народу вірить у такі штуки.

Посміхатися він не перестав, але очі звузилися підозріливо. І в них з’явилося ще дещо. Мені здалося, що це «дещо» — перший проблиск страху.

— А ще ти поки що не усвідомлюєш, скільки людей насправді вже відчули недобре.

Його посмішка пригасла. Звичайно, він вже це збагнув, і його це непокоїло. Але, мабуть, убивство переростає в лихоманку; мабуть, через певний час ти просто вже не можеш зупинитися й оцінити власні збитки.

— Ті жалюгідні рештки брудного життя, які в тебе ще лишилися, усі зав’язані на тій машині, — сказав я. — Ти це знав і від самого початку планував використати Арні… от тільки «планував» — не те слово, бо насправді ти ніколи нічого не планував, так? Просто слухався того, що підказувала інтуїція.

Він загарчав і розвернувся, щоб іти геть.

— Добре подумай! — гукнув я йому навздогін. — Батько Арні підозрює щось нечисте. І мій тато теж. Думаю, десь знайдеться поліцейський, який охоче вислухає все, що завгодно, коли це стосуватиметься обставин загибелі їхнього друга Джанкінса. І всі сліди ведуть до Крістіни, Крістіни, Крістіни. Рано чи пізно хтось пустить її під прес на задньому дворі гаража Дарнелла, просто із загальних міркувань.

Він знову обернувся й вирячився на мене очима, у яких палахкотіла суміш ненависті та страху.

— Ми будемо розказувати, і багато хто з нас сміятиметься, тут я не сумніваюся. Але в мене є два шматки гіпсу з підписом Арні на кожному. Один з підписів — не його. Він твій. Я покажу їх копам і діставатиму їх доти, доки вони не звернуться до графолога, щоб підтвердив. Люди вже придивляються до Арні. Люди придивляються і до Крістіни. Уловлюєш картину?

— Синку, та насрати мені на все, що ти кажеш.

Але його очі говорили інше. Так, я потроху пробивався до нього.

— Так і буде, — тиснув далі я. — Люди лише на поверхні раціональні. Та все одно кидають пучку солі через ліве плече, коли перевернуть сільничку; не ходять попід драбинами; вірять у загробне життя. І рано чи пізно — ставлю на «рано», бо ми з Лі ротів не закриватимемо, — хтось-таки зробить із тієї твоєї машини бляшанку для сардин. І готовий поставити на те, що разом з нею підеш у небуття й ти.

— Та ти навіть і не мрій! — глумливо посміхнувся він.

— Сьогодні ми будемо в Дарнелла. Якщо ти такий крутий, зможеш спекатися нас обох. Кінець все одно не настане, але хоч зітхнеш трохи легше… рівно настільки, щоб устигнути забратися з міста. Але я думаю, ти, приятелю, зовсім не крутий. Усе це затягнулося. Ми від тебе позбудемося.

Я подибав до свого «дастера» й сів на сидіння водія. Милицями користувався незграбніше, ніж міг, намагався прибрати інваліднішого вигляду, ніж було насправді. Я розхитав його, згадавши про підписи; час було забиратися геть, поки не переграв. Але був ще один момент. І цей момент гарантовано мав довести Лебея до шалу.

Я втягнув ліву ногу руками, грюкнув дверцятами й вихилився у вікно.

Подивився йому у вічі й посміхнувся.

— Вона класна в ліжку, — сказав я. — Шкода, що ти так ніколи й не дізнаєшся.

З лютим вереском він кинувся на мене. Я підняв вікно, пристукнув донизу замок дверцят. А потім неквапливо завів двигун, дивлячись, як він гатить кулаками в рукавичках по склу. Його спотворене скажене обличчя було страшним. Арні в ньому вже не було. Ні сліду Арні. Мій друг зник. Я відчув, як мене охоплює темна скорбота, глибша за сльози чи страх, але не переставав посміхатися — єхидно, глузливо, розпусно. А тоді поволі підніс до скла середній палець.

— Пішов ти нахуй, Лебей, — сказав я і рушив, залишаючи його стояти на паркувальному майданчику й трястися від тієї примітивної непохитної люті, про яку розповідав його брат. Саме на неї передусім я й розраховував. Лють повинна була привести його до мене ввечері.

Побачимо.

50 / Петунія

Тепле щось побігло із очей,

Але я знайшов свою маленьку,

До себе пригорнув, поцілував востаннє…[172]

Дж. Френк Вілсон і «Кавалери»

Я проїхав квартали з чотири, коли почалася реакція, і тоді довелося зупинити авто. Мене били дрижаки, сильно били. Навіть пічка, увімкнена на повну потужність, не могла їх вгамувати. Дихання виривалося хрипко, нерівно. Я огорнув себе руками, щоб зігрітися, але почувався так, наче до кінця життя мені вже ніколи не буде тепло. Те обличчя, те страшне обличчя, і Арні, живцем похований десь усередині, «Він завжди тут», сказав Арні, от тільки крім випадків, коли… коли? Коли Крістіна каталася сама, звичайно. Лебей не міг одночасно бути у двох місцях. Це було не під силу навіть йому.

Урешті я відчув, що можу знову вести автомобіль, але навіть не усвідомлював, що плачу, аж поки глянув у дзеркало заднього виду й побачив під очима мокрі кола.

До будинку Джонні Помбертона я дістався за чверть десята. Мене зустрів високий широкоплечий чолов’яга в зелених гумових чоботах і важкій мисливській куртці в червоно-чорну клітинку. Старий кашкет на лисуватій голові він підняв догори за потемнілий засалений козирок, вивчаючи сіре небо поглядом.

— По радіо кажуть, знов сніг буде. Не знав, малий, приїдеш ти чи нє, та все рівно її вивіз. Диви. Що про неї скажеш?

Я знову взявся за милиці й вийшов з машини.

Під гумовими наконечниками костурів похрускувала сіль, але йти було не страшно. Перед дровітнею Джонні Помбертона стояв один з найдивацькіших транспортних засобів, які мені тільки доводилося бачити в житті. До того місця, на якому ми стояли, від неї линув слабкий різкуватий запах, не надто приємний.

Колись давно, ще на початках своєї кар’єри, то був продукт «Дженерал Моторз» — принаймні так стверджував логотип на гігантському носі. А тепер у ньому стало потрошку від усього. Одне можна було сказати напевно: машина