Читати книгу - "Крістіна"

От тільки дотепер я ніколи не бачив бензовоза, пофарбованого в гламурно-рожевий колір. На його борті готичним шрифтом зо два фути заввишки було написано «ПЕТУНІЯ».

— Я не знаю, що про неї сказати, — чесно зізнався я. — А що воно таке?

Помбертон тицьнув до рота «кемел» і підпалив, чиркнувши кінчиком сірника об зроговілий ніготь.

— Какахосмоктун, — відповів він.

— Що?

Джонні розплився в усмішці.

— Двадцять тисяч галонів у ній, — пояснив він. — Вона казкова, моя Петунія.

— Я вас не розумію. — Але мені потроху розвиднювалося. Була в цьому якась абсурдна чорнушна іронія, яку Арні (колишній Арні) напевно оцінив би.

По телефону я питав у Помбертона, чи можна взяти в нього на прокат великий, важкий ваговоз, і цей виявився найбільшим у його парку. Усі чотири самоскиди були в роботі: два в Лібертівіллі, ще два — у Філадельфії, у районі Гілл. Ще в нього був ґрейдер, пояснив він мені, але одразу після Різдва з ним стався нервовий облом. За словами Джонні, відколи прикрили гараж Дарнелла, йому пекельно тяжко тримати свої ваговози на ходу.

Петунія за своєю природою була танкером, не більше і не менше. Її роботою було викачувати каналізаційні ями.

— Скільки вона важить? — спитав я в Помбертона.

Він викинув недокурок.

— Суха чи гівном наллята?

Я глитнув слину.

— А зараз як?

Закинувши голову назад, Джонні розсміявся.

— Думав, я тобі повну здам на прокат? Ні, ні — вона суха, суха, як кістка, і вся вимита зі шланга. Звісно, суха. Але тако трошки підсмерджує, ге?

Я потягнув носом повітря. Підсмерджувала вона й не трошки.

— Але могло бути гірше, — сказав я. — Мабуть.

— Звісно, — кивнув Помбертон. — Оригінальну родословну Петунія давно загубила, але в її нинішніх мукументах значиться вісімнадцять тисяч фунтів ПМА.

— А це що?

— Повна маса автомобіля. Як тебе спинять на трасі й ти будеш важити більш, ніж вісімнадцять тисяч, копи розсердяться. Суха, вона десь, я не знаю, на вісім-дев’ять тисяч фунтів тягне. У неї п’ятишвидкісна трансмісія з двошвидкісним диференціалом, і це вкупі дає тобі десять швидкостей руху вперед… коли можеш витискати зчеплення.

Він сумнівним поглядом окинув мої милиці й прикурив ще одну цигарку.

— А ти зможеш його витискати?

— Звісно, — тримаючи незворушне обличчя, сказав я. — Якщо педаль не дуже туга.

Але чи довго? Ось у чім було питання.

— Ну, то твоє діло, я не мішаюся. — Джонні подивився на мене жвавими очима. — Я дам тобі десять відсотків знижки, бо про оборудки з готівкою я своєму улюбленому дядечку не звітую.

Я зазирнув у гаманець і знайшов там три двадцятки та три десятки.

— Скільки, ви кажете, за один день?

— Двадцять баксів тобі як?

Я простягнув йому гроші. Бо готувався заплатити сто двадцять.

— А з «дастером» своїм ти що робитимеш?

Досі в мене навіть і думки про це не було.

— А можна, я його тут залишу? Тільки на сьогодні?

— Звісно, — сказав Помбертон, — хоч на весь тиждень, мені плювати. Тіки постав на задній двір і ключі лиши всередині, аби я міг його рухати.

Я завів своє авто на задній двір — занедбане пустище, на якому де-не-де, наче кістки з білого піску, стирчали в глибокому снігу уламки обгризених вантажівок. Близько десяти хвилин мені знадобилося, щоб прочвалати назад на милицях. Я б і швидше дійшов, якби трохи допомагав собі лівою ногою. Але я беріг її — для педалі зчеплення Петунії.

До вантажівки наближався з відчуттям, що в животі чорною хмаркою збирається страх. Я не мав сумніву, що вона зупинить Крістіну… якщо та покажеться в гаражі Дарнелла цього вечора і якщо я цей чортовий ваговоз подужаю вести. Я в житті ніколи не сидів за кермом чогось настільки велетенського, хоча лише минулого літа кілька годин заробляв на бульдозері, і Бред Джефріз кілька разів дозволив мені поводити автонавантажувач, уже після кінця зміни.

Помбертон стояв у своїй картатій куртці, засунувши руки глибоко в кишені робочих штанів, і спостерігав за мною розумними очима. Я підійшов до сидіння водія, узявся за дверну ручку — і трохи послизнувся. Джонні зробив один-два кроки в мій бік.

— Я сам.

— Добре, — погодився він.

Я знову затиснув милицю під пахвою, короткими ривками видихаючи в повітря хмарки пари, і потягнув на себе дверцята. Тримаючись за внутрішню ручку лівою рукою і балансуючи на лівій нозі, неначе лелека, я закинув милиці в кабіну й сам поліз слідом. Ключі стирчали в замку запалювання, схему перемикання передач було нанесено на важіль. Я хряснув дверцятами, витиснув зчеплення лівою ногою — не надто боляче, поки що стерпно — і завів Петунію. Її двигун загарчав, мов ціле поле сток-карів на треку для перегонів у Філлі-Плейнз.

Прогулянковим кроком підійшов Помбертон.

— Трохи шумна вона, ге? — прокричав він.

— Та таке! — крикнув я у відповідь.

— Знаєш, — проревів він, — шось я сумніваюся, шо в тебе є «І» на правах. — «І» на правах означало, що вам присвоїли категорію водія, який може водити великі ваговози. У мене була категорія «А» для мотоциклів (на превеликий жах моєї матері), але не «І».

Я широко йому всміхнувся згори вниз.

— А ви не перевіряли, бо я здався вам вартим довіри.

Він усміхнувся у відповідь.

— Звісно.

Я трохи збільшив кількість обертів двигуна. Петунія дала два зворотні спалахи, майже такі ж гучні, як вибухи мін.

— А нічо, якшо я спитаю, для чого тобі цей ваговоз? Хоча знаю, не моє діло.

— Я використаю його за призначенням, — відповів я.

— Це як?

— Хочу позбутися дещиці гівна, — сказав я.

Спускатися вниз пагорбом від будинку Помбертона було страшнувато; навіть суха й порожня, ця крихітка котила так, що не дай Боже. Моє місце, здавалося, було на неймовірній височині — я бачив дахи машин, повз які проїжджав. Їдучи діловим центром Лібертівілля, я почувався громадиною, наче китове дитинча в ставку із золотими рибками. А яскраво-рожевий колір, у який була пофарбована вантажівка асенізатора, не додавав упевненості. Мене проводжали здивованими поглядами.

Ліва нога вже поболювала, але від болю мою увагу відвертала незнайома схема перемикання передач Петунії в потоці міського транспорту, який то спинявся, то їхав. Більшою несподіванкою став біль, що виник у плечах і поширювався на груди; його спричинило саме пілотування Петунії в цьому транспортному потоці. Вантажівку не було оснащено підсилювачем керма, і керувати ним реально тяжко.

Я звернув з