Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Де він подівся? — спитав він у водія.

— Он, шкандибає попереду, — відповів водій.

— Наздоженіть його.

Коли таксі порівнялося з Річардом Гордоном, який, заточуючись, брів вулицею, професор Макуолсі вийшов і підійшов до нього.

— Сідайте, Гордон, — сказав він, — поїхали додому.

Річард Гордон подивився на нього.

— Разом? — спитав він, похитуючись.

— Я хочу, щоб ви сіли в таксі й поїхали додому.

— Іди ти к бісу.

— Прошу вас, — сказав професор Макуолсі.— Я хочу, щоб ви дісталися додому цілі й здорові.

— Де твоя банда? — спитав Річард Гордон.

— Яка банда?

— Ота твоя банда, що побила мене.

— Та це був викидайло. Я навіть гадки не мав, що він вас ударить.

— Брешеш, — сказав Річард Гордон. Він викинув кулак у червоне обличчя перед собою, але схибив, упав на коліна й повільно підвівся. Він розбив до крові коліна об тротуар, але не помітив цього.

— Ну давай, хто кого, — сказав він зривистим голосом.

— Я ніколи не б'юся, — сказав професор Макуолсі.— Сідайте в таксі, я з вами не поїду.

— Іди к бісу, — сказав Гордон ї рушив далі.

— Та нехай іде, — сказав водій. — Він уже оговтався.

— Ви так гадаєте?

— Господи, — сказав водій, — та він уже, вважайте, тверезий.

— Я все ж таки боюся за нього, — сказав професор Макуолсі.

— Без бійки ви його в машину однаково не посадите, — сказав водій. — Нехай іде собі. Тепер він уже не пропаде. Це ваш брат?

— У певному розумінні,— сказав професор Макуолсі.^

Він стежив, як Річард Гордон брів вулицею, аж поки той зник у затінку височенних дерев, чиє розлоге віття вростало в землю як коріння. Думки професора Макуолсі були цієї миті не з приємних. «Це смертельний гріх, — думав він, — тяжкий і непрощенний гріх і велика жорстокість, і хоч релігія знаходить цьому формальне виправдання, сам я собі простити цього не можу. З іншого боку, хірургові під час операції не можна вагатися від страху, що він завдасть пацієнтові болю. Але чому всі такі операції в житті робляться без наркозу? Бувши кращою людиною, я дозволив би йому побити мене. Йому б тоді полегшало. Бідолашний, дурний чоловік. Бідолашний, бездомний чоловік. Може, я даремно його відпустив, але ж для нього це нестерпнь. Мені соромно за себе, я гидкий сам собі, ненависний собі за те, що зробив. І хто зна, як воно ще обернеться. Але годі думати про це. Зараз я повернуся й прийму наркоз, який рятував мене сімнадцять років і від якого тепер уже можна відмовлятися. Хоч у мене це вже, мабуть, порок, і я тільки вигадую для нього виправдання. Як би там не було, це порок, до якого я добре пристосувався. Ех шкода: скривдив людину й нічим не можу їй допомогти».

— Везіть мене назад, до Фредді,— сказав він

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Катер берегової охорони, що вів на буксирі «Королівську мушлю», ішов вигнутою протокою між рифами й островом. Катер гойдало на хвилях, що їх несильний північний вітер здіймав назустріч припливу, але білий човен легко і плавно йшов за буксиром,

— Якщо норд не посилиться, нам з ним мороки вже не буде, — сказав командир катера. — Дивіться, як легко він іде. Старий Роббі вмів будувати човни. Ви зрозуміли що-небудь із того, що він говорив? '

— Він марить, — відповів помічник. — Він просто забалакується.

— Видно, він уже не житець, — сказав командир. — Така рана в животі, Гадаєте, це він постріляв отих чотирьох кубинців?

— Хтозна. Я питав, але від нього хіба доб'єшся.

— Може, ще раз спробуємо? Ходімо подивимось, як він там, — сказав командир.

Залишивши за штурвалом старшину-стернового — попереду саме з'явився маяк, — вони перейшли з рубки до командирської каюти. Гаррі Морган лежав там на койці з металевих трубок. Очі в нього були заплющені, але він розплющив їх, коли командир доторкнувся до його плеча.

— То як ти, Гаррі? — спитав командир.

Гаррі дивився на нього, але не відповідав.

— Може, тобі чогось треба? — спитав у нього командир.

Гаррі Морган дивився на нього.

— Він вас не чує,— сказав помічник.

— Гаррі,— сказав командир, — може, дати тобі чого-небудь?

Вмочивши рушника в бачок рукомийника, він зволожив Гаррі

уста. Вони були спечені й почорнілі. Дивлячись на командира, Гаррі заговорив.

— Людина, — сказав він.

— Так-так, — сказав командир. — Кажи далі.

— Людина, — сказав Гаррі Морган дуже повільно, — не має, не може… нема в неї нічого… ніякої можливості.— Він замовк. Поки він говорив, обличчя його нічого не виражало.

— Далі, Гаррі, далі,— сказав капітан. — Розкажи нам, хто це зробив? Як усе сталося?

— Людина, — сказав Гаррі, дивлячись на нього із щілин-очей, широко розставлених на вилицюватому обличчі, намагаючись тепер щось пояснити йому.

— Четверо людей, — спробував підказати йому командир. Він знову зволожив Гаррі уста й стис рушник пальцями так, що кілька крапель потрапило в рот.

— Людина, — виправив його Гаррі. І замовк.

— Гаразд. Людина, — сказав командир.

— Людина, — сказав Гаррі знову безбарвним голосом, дуже повільно, насилу ворушачи спеченими губами, — за такого життя, як тепер, хоч би як старалася, ні.

Командир подивився На помічника й похитав головою.

— Хто це зробив, Гаррі? — спитав помічник.

Гаррі подивився на ньоґо.

— І не надійся, — сказав він. Командир і помічник схилилися над ним: може, нарешті він щось пояснить. — Це все одно, що розминутися з машиною на гребені гори. На тій дорозі на Кубі. На будь-якій дорозі. Скрізь. Це так само. В житті. В усьому. Спершу, може, виходить, усе добре, все гаразд. Коли щастить. Людина. — Він замовк. Командир глянув на помічника і знову похитав головою. Гаррі Морган дивився на нього безвиразними очима. Командир ще раз зволожив йому уста. На рушнику залишився кривавий слід.

— Людина, — сказав Гаррі Морган, дивлячись тепер на них обох. — Людина сама не може. Людина сама нічого не може. — Він помовчав. — Хоч би як старалась, людина нічого, нічогісінько, ані біса не може сама-одна.

Він заплющив очі. Він витратив багато часу на те, щоб сказати це, і витратив усе життя на те, щоб це зрозуміти.

Він знову розплющив очі.

— Ходімо, — сказав командир помічникові.— Тобі справді нічого не потрібно, Гаррі?

Гаррі Морган подивився на нього, але не відповів. Він сказав їм усе, але вони не почули.

— Ми ще зайдемо, — сказав командир. — Тримайся, старий»

Гаррі Морган провів їх поглядом.

У штурвальній рубці, дивлячись, як насувається темрява й промінь маяка на Сомбреро лягає на хвилі, помічник сказав:

— Аж моторошно слухати, як він марить.

— Шкода його, — сказав командир. — Ну, нічого, вже недалеко. Десь одразу по півночі пришвартуємось. Якщо, звісно, не доведеться стишити хід через буксирування.