Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

– Не ми Іуди, а твій прадід був Іудою й учинив Каїнів гріх! – вигукнув Громика; забряжчали шаблі і невідомо як би скінчилося замирення, та до батька кинувся Роман, а до пана Жмайла батюшка. Сумні пішли гості із світлиці; Роман у сінях шепнув Олесі кілька слів.

Ех, пане Жмайле, пане Жмайле. Не розумно ти єси гадав: можеш наказати військові козацькому, можеш перемогти військо бусурманське, та не годен наказати доччиному серцю не любити, кого вона хоче. Ніхто не зумів вгамувати Даринчині сльози, а Олеся спромоглася: сказала одне слівце і Дарина, палко пригорнувши подругу, кинулася молитися до образів…

Ніч, тепла українська зоряна ніч. Між високих тополь визирає круторогий місяць. В глибині садка, біля двох зрослих тополь стоїть, обіпершись на високий білий мур, Дарина; з другого боку на коні сидить Роман. Дарина, обхопивши руками Романа й поклавши голову йому на плече, тихо, радісно плаче.

– Ах, Романе, Романе! Дорогий мій, любий мій! Я вже не сподівалася тебе й побачити!

– Горличко ти моя! Недобрий у тебе батько!

– Недобрий, сердитий! Як твій тато просив, як батюшка говорив, лід розтанув би… а він…

– Не любить він тебе, лише гординю свою тішить…

– Бог із ним! Мати добра. А ти, мій милий? – Дарина зашарілася і закрила обличчя білим рукавом і не договорила.

– Я? – спитав Роман і пригорнув її міцно до своїх грудей. – Я? Та немає в світі такого, що змогло б замінити тебе! Увесь світ віддам за тебе, не пошкодую й слави, і життя, і навіть волі козачої… А ти кохаєш мене, Дарино?

– Чи ж кохаю тебе? – Вона поклала руки йому на плечі і відкинула назад голівку: світлі пасма волосся відкрили бліде личко. – Чуєш, Романе, – тут б’ється моє серце, в ньому – Роман, і ніякі погрози, ніякі муки не примусять мене викинути його із серця!

– Щастя моє! Життя моє! – Роман узяв обома руками голову Дарини і міцно прикипів вустами до її вуст…

Визирнув з-за тополь місяць і кинув на них ревнивий промінь.

– Але як бути, що робити? – стрепенувся козак: – Батько твій не погоджується на шлюб – а без тебе нема мені життя на світі…

– Нема життя… – повторила зблідла Дарина, – туга, ох, яка туга! Краще сховатися від неї під кушир… у болото…

– То утічемо! Я все добро продам і кину цей край; підемо на Волинь, там знайдемо щастя, по-гетьманськи заживемо…

– Я за тобою хоч на край світу! Тільки ж проклянуть… тяжко з батьківським прокляттям ходити по землі… Я в ногах у тата плазуватиму… сльозами змию долівку… може, змилується…

– Бідна, бідна сирітка! Сподіваєшся! Можна й зачекати, та тільки не вийшло б на гірше?

– Мати Божа не допустить! Вона послала заступника – тебе, і сама заступиться!..

Не раз, не два бачаться Дарина й Роман.

Розділ V

Бачить пан Жмайло, що тане Дарина, сумуючи за Романом, і вирішив він будь-що видати доньку заміж: їдуть до них женихи, один за одним, один від другого пишніший, знатнійший – з України, з Волині, з далекої Польщі. Захотів ти, пане Жмайле, присилувати до шлюбу доньку, та непросто це, не такої вдачі Дарина, недарма ж батькова донька!

Після тієї фатальної сутички не лишилися в Жмайлів і Олеся з батьками, вони покинули похмурий будинок і поквапилися до своєї невеликої, зате веселої домівки. Морок і сум повністю заволоділи старовинним гніздовищем. Лютує Жмайло, плаче пані Жмайлиха, тільки Дарина зберігає мовчанку – ні слова, тільки все блідне й блідне. І кипить злість в пана Жмайла.

– Слухай, жінко, – грізно мовив до дружини, – довго дурітимеш?

Пані Жмайлиха витерла очі хустиною:

– Та я так… нічого… дитини шкода, – голос її тремтів.

– Чого це тобі шкода її? Набридли мені ваші бабські примхи, – завтра віддам її за машталіра, за чабана, за свинопаса! – і пан Жмайло притупнув ногою.

У дверях з’явилася Дарина: вона була біліша за стіну і тихо тремтіла, лише очі поблискували з-під насуплених брів.

– Тату! – тихо, але твердо почала вона, – як не хочеш віддати мене за Романа, то не шматуй мого серця, відпусти до монастиря; все життя молитимусь за вас Богові і святій Панні.

– Що? – заревів Жмайло, – ти ще мене вчитимеш?! Кошеня! Сам знаю, що мені робити! Завтра підеш заміж, скручу, пов’яжу, а повінчаю – чуєш моє слово – завтра ж!

– Батьку, змилуйся, не можу я… не піду я…

Дарина впала навколішки.

– Схаменися! Чи ж я тобі не батько? Чи не вільний робити, що надумав?

– Так, тату, ти породив мене, ти і над життям моїм пан. То вихопи ж цю турецьку шаблю і вбий мене, але серця мого тобі не зламати ніколи… ніколи…

Очі в пана Жмайла налилися кров’ю, Дарина принишкла, пані Жмайлиха впала на коліна.

– Ось ти яка! А-а! – вихопив шаблю – лезо блиснуло у повітрі й…

– Дитиночко моя!.. Убий мене! – пані кинулася Жмайлові до ніг.

Зціпив зуби, відкинув шаблю і, крутнувшись на закаблуках, важкими кроками вийшов зі світлиці.

І все принишкло в будинку… Дарину знетямлену підвели; пані Жмайлиха плаче перед образами; дівчата витирають очі – жаль бідної панночки – та й страшно, до чого тільки не додумається Жмайло? Старенька нянька хреститься і бурмоче щось дивне; всі тремтять, всі із жахом чекають останнього слова пана Жмайла. Тільки Дарина немов закрижаніла – чого їй боятися тепер, чим її залякаєш? Тікати, тікати – тільки в цім порятунок! Вже й темна ніч розпросторилася над переляканими мешканцями, а в світлиці пана Жмайла лунають важкі грізні кроки. Припала пані Жмайлиха до замкової шпарини, боїться й дихнути; що робить розгніваний чоловік? Та замок міцно замкнено, в шпарині ключ, тяжко зітхнула пані й безнадійно почвалала порожніми покоями до тієї світлиці, де лежить її безталанна дочка.

А в Жмайловій світлиці темно, лише дві тоненькі смужки місячного світла відбиваються в блакитній криці старовинної зброї. Пан Жмайло тяжко крокує, брови насуплені, часом крізь зціплені зуби вилітають уривчасті вигуки: «Не піде… не піде… не така! Замурувати на смерть… – згасне рід!» І знову важке мовчання і глухий шум кроків. «Позбутися його… позбутися… молода… забуде…» Але раптом очі його зблиснули злим вогником: зупинився, як укопаний, ударив себе рукою по лобі і… злісно, радісно зареготав… Місяць сховався за хмару, зі старовинної вежі, ніби у відповідь на його регіт, тричі прокричав пугач: «поховав, поховав, поховав!»

Настав ранок. Жмайло вийшов із світлиці до