Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

підтримувала міцна м’ясиста шия, плоті якої татусеві вистачило б і на стегно. Уроки Петер прогуляв на футбольному майданчику, а дорогою додому забалакав, на лихо, до якоїсь дівчини, і його чоловіча краса змусила її майже пообіцяти йому побачення; через це він, спізнюючись на обід, покрадьки прослизнув у будинок і до дверей їдальні; до останньої миті так і не придумавши, чим виправдовуватися, він, на свій подив, у їдальні нікого не почув і, вбігши туди, вже хотів був накинути на обличчя знуджену від тривалого очікування міну, але зненацька зіткнувся з батьком і неабияк розгубився. Його червоні щоки взялися ще червонішими плямами, і він ту ж мить вилив на батька цілі потоки слів, злякано позираючи скоса на нього, коли гадав, що той цього не помічає, і сміливо дивлячись батькові в очі, коли відчував на собі їхній погляд. Це була добре розрахована й не раз випробувана поведінка, що мала справляти враження до нерозважливости відвертого й оприскливого юнака, здатного на що завгодно, крім одного: що-небудь приховати. Та коли було замало й цього, Петер не боявся кинути — нібито ненароком — яке-небудь нешанобливе чи інше ненависне батькові слівце, що виконувало роль громовідводу, який притягував блискавку й відводив її в безпечніший бік. Бо Петер трепетав перед батьком, як пекло трепече перед небесами, трепетав із самолюбством тушкованого на сковороді м’яса, на яке згори позирає дух. Він любив футбол, але водночас навіть іще дужче, ніж напружуватися самому, любив з міною знавця спостерігати цю гру й висловлювати вагомі думки. Петер мріяв стати льотчиком і коли-небудь здійснювати подвиги; але він уявляв собі це не як мету, що задля неї потрібно докладати зусиль, а як особистий хист, так ніби був однією з істот, здатних одного дня взяти й полетіти. І те, що його відраза до праці суперечила шкільним настановам, на нього ніяк не впливало. До поваги з боку вчителів цьому синові визнаного педагога взагалі було байдуже; він удовольнявся тим, що в класі був фізично найміцніший, а коли хто-небудь з однокашників здавався йому надто розумним, Петер, не вагаючись, міг зацідити йому кулаком у ніс чи в живіт і відновити сяку-таку рівновагу. Як відомо, поваги серед людей можна домагатись і таким чином, а Петерів спосіб мав лише той недолік, що його не можна було застосувати вдома проти батька, та й знати про нього батькові належало якомога менше. Бо перед цим духовним авторитетом, який виховав його і тримав у м’яких лещатах, Петерове шаленство оберталося на жалісні спроби протесту, що їх Лінднер-старший називав жалюгідними зойками пристрастей. Найкращі життєві засади Петерові прищепили змалечку, тож лишатися глухим до їхньої правди йому було важко, й чинити на догоду своїй честі й непокірливості він міг, лише вдаючись до індіанських військових хитрощів — уникаючи відкритої словесної боротьби. Щоб пристосуватися до свого супротивника, він, утім, користався й багатьма словами, однак ніколи не опускався до потреби казати правду, бо це вже була б, на його думку, балакучість, не гідна чоловіка.

Цього разу Петер також одразу дав волю своїм присяганням та Гримасам, але вони не зустріли жодної протидії з боку господаря дому. Похапцем перехрестивши тарілку із супом, професор Лінднер заходився їсти поважно, квапно й мовчки. Лише час від часу його погляд не надовго й неуважно затримувався на проділі в сина на голові. Вранці цей проділ Петер за допомогою гребінця, води й великої кількости помади проклав у своєму густому рудувато-каштановому чубі, ніби вузькоколійку у важко прохідній лісовій гущавині. Коли Петер відчував батьків погляд, він опускав голову, щоб затулити підборіддям червону, крикливо гарну краватку, якої його вихователь іще не бачив. Бо наступної миті батько, зробивши таке відкриття, міг м’яко й широко розплющити очі, а вслід за цим з його рота могли вихопитися слова про «мавпування моди блазнів і бельбасів» чи про «соціальне кокетування й рабське франтівство», які ображали Петера. Але цього разу нічого такого не сталося, й лише перегодя, коли міняли тарілки, Лінднер добродушно і якось непевно (важко було навіть зрозуміти, що саме стало причиною його нагадування — краватка чи щось мимоволі побачене) сказав:

 — Люди, котрим належить іще вперто боротися зі своїм марнославством, мають уникати будь-якої яскравости у своєму зовнішньому вигляді!…

Петер скористався тим, що батько був такий на диво незосереджений, і розповів історію про оцінку «незадовільно», яку одержав нібито через своє «лицарство»: коли його викликали відповідати після одного з його товаришів, він, мовляв, зумисне показав себе непідготованим до уроку, щоб, з огляду на нечувано високі вимоги, які слабкішим учням просто не до снаги, того хлопця собою не затьмарити.

З цього приводу професор Лінднер лише похитав головою.

Та коли після другого вже прибрали зі столу й подали солодке, він замислено й обережно почав:

 — Знаєш, саме в роки найбільшого апетиту можна домогтися найважливіших перемог над собою, і то не вдаючись до нездорового голодування, а принагідно відмовляючись від улюбленої страви після того, як уволю наситишся!

Петер мовчав і своєї згоди з цим твердженням не показував, але вся його голова, навіть за вухами, знов узялася яскраво-червоними плямами.

 — Хибно було б, — стурбовано провадив батько, — якби за оте «незадовільно» я тебе покарав; адже позаяк ти на додачу ще й по-дитячому брешеш, то моральне поняття про честь тобі, виходить, таке чуже, що спершу треба підготувати ґрунт, щоби покара, впавши на нього, могла справити свій вплив. Тому я нічого від тебе не вимагаю, крім того, щоб ти усвідомив це сам, і не маю сумніву, що тоді ти й покараєш себе сам!

У відповідь на це Петер поквапився нагадати про своє слабке здоров’я, а також про перевтому, що останнім часом стало, певно, причиною його відставання у школі й позбавляло його змоги загартовувати свою вдачу відмовою від останньої страви.

 — Французький філософ Конт, — незворушно відказав професор Лінднер, — після обіду, навіть без особливого приводу, замість десерту любив пожувати окраєць черствого хліба — просто, щоб поміркувати про тих, хто не має навіть черствого хліба. Це — чудова риса, вона нагадує нам про те, що будь-яке вправляння у простоті і стримуванні має глибоке суспільне значення!

Про філософію в Петера вже давно склалось уявлення вкрай невигідне, але тепер батько викликав у нього прикрі спогади й про літературу, повівши далі:

 — Письменник Толстой також каже, що стримування — це перша сходинка до свободи. У людини багато рабських пристрастей, і, щоб успішно з ними боротися,