Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сонячна машина 📚 - Українською

Читати книгу - "Сонячна машина"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сонячна машина" автора Володимир Кирилович Винниченко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 156 157 158 ... 205
Перейти на сторінку:
не дивиться на коротконогу, схудлу, пукатооку, оброслу iржавою бородою й вусами постать Фрiдрiха Мертенса, нiхто вже не закушує посмiшки, бачачи, як колишнiй можновладець старанно розгортає вiдерцем воду, щоб не набрати її iз смiттям. I що таке Фрiдрiх Мертенс, що треба дивуватись, посмiхатись, зловтiшатись, коли вiн бере для себе воду iз рiчки?

Фрiдрiх Мертенс не претендує вже й на зловтiшнiсть, на посмiшки, на глузування.

Коли юрба очманiлих сонцеїстiв увiрвалась була до порожнього, беззахисного вже, палацу i, гасаючи, вигукуючи реготом i захватом, почала було розташовуватись у покоях, Вiнтер, рискуючи своїм життям, вивiв потайним пiдземним ходом пана президента за парк, посадовив у своє авто й не побоявся сховати пана президента в маленькому покинутому кимсь помешканнi на краю мiста разом iз своєю родиною. Тодi Вiнтер iще хоч i з нотками жалю, але поштиво гнувся лозинкою перед паном президентом.

Тепер же Вiнтер не жалiє й не гнеться. Тепер той самий Вiнтер, який трусився мiстичним страхом од самого суворого погляду банькатих очей, часом ласкаво кладе руку на плече мiстичної страшної iстоти й натякає вже, що доведеться вiдiбрати в неї найкращу кiмнату, яку їй визначено, бо ця кiмната теплiша, сухiша, яснiша — i її треба дати дiтям.

Колись наївний палестинський єврей дав людям заповiдi: «Любiть ближнiх, як самих себе. Любiть ненавидячих вас, благословляйте проклинаючих вас». Цi заповiдi здалися людям такими абсурдними й неможливими, що їх приписали боговi, а самого єврея за це возвеличили в сина божого.

Але тепер кому потрiбнi цi заповiдi? Людина звичайно любить за те, що дають, ненавидить за те, що вiдбирають. Тепер же нема за що нi любити, нi ненавидiти, нi благословляти, нi проклинати. Бо нiхто нiчого нiкому не дає й не вiдбирає. За що має Вiнтер тепер любити, шанувати, боятись Фрiдрiха Мертенса, труситися перед ним? I ненависть, i любов, i пошана, i страх є зв'язок, дiяльнiсть, рух. Людство ж загубило всi зв'язки, розпорошилося на мiльйони атомiв, самотнiх, незалежних, байдужих одне до одного. Ранiш, коли рани вiд перерваних зв'язкiв ще болiли, коли здибалися на вулицi чи коло води старi спiвробiтники, приятелi й ближчi пiдвладнi, всi ще жахалися, жалiли, скаржились, проклинали й ненавидiли. Тепер же всi тi спiвробiтники, всi колишнi його мiнiстри, генерали, банкiри, королi й принци — всi вони при зустрiчi байдуже, нудно кивають головами, не жахаються, не проклинають, а беруть своє вiдерце чи вiзочок i тягнуть далi, до себе додому, до своєї самотньої, вiдокремленої, iзольованої вiд усiх iнших самотнiх атомiв нори. I нiкого їм не треба нi ненавидiти чи проклинати, нi любити чи благословляти I не треба їм нi заповiдей, нi палестинських євреїв, нi бога, нi диявола.

Фрiдрiх Мертенс iнодi плентається до свого палацу Тепер, коли холод вигнав знову назад у малесенькi кiмнатки на передмiстя всю юрбу, що була опанувала палац, можна вiльно ходити по ньому Немає варти коло ворiт, траву скошено, повищипувано, дерева порубано. На мармурових пишнних сходах бруд i смiття сотень нiг. По величезних залах гасає иiтiр, окроплюючи дощем дорогоцiннi фрески на стiнах Брильянтова зала — бiдна-бiдна! — покопирсана, поцюкана, поламана Вирвано з неї голчастий, переливчастий блиск могутностi, видовбано до найменшого дiамантика всю колишню величнiсть, i де-не-де валяються нiкчемними камiнчиками колишнi владчрi бажань, утiх, злочинств, раювання й мук.

Фрiдрiх Мертенс пiдiймає брильянти, стирає з них бруд i ховає в кишеню — Вiнтеровим дiтям на цяцьки.

В кабiнетi перед апаратами довго сидить Фрiдрiх Мертенс, пiднявши комiр пальта й похиливши заросле, рудо-кострубате лице. Порванi зв'язки. Навiки порванi. Скiнчилася людська iсторiя. I нiхто нiколи не заговорить у цi апарати, не перерiже блискавкою свiтовий простiр думка й енергiя людини. Через десяток-два рокiв заваляться стiни палацу й накриють руїнами цих вiрних затихлих товаришiв колишньої дiяльностi.

Ах, якi хоч прокляття, ненависть, глум, сором i муки готовий вiн узяти на себе, аби заговорили, замигали, заклацали цi мовчазнi, мертвi товаришi, аби вернулася на землю вбита душа людства. Бути останнiм попихачем, бути каторжником довiчним, аби дiяти, аби рухатися, боротися, творити.

Гуде вiтер у порожнiх, вогких, моторошно самотнiх залах палацу. Гуде страшна, моторошна порожнеча на всiй землi. Так, так, розум убив любов, ненависть, дiяльнiсть, рух, творчiсть i самого себе.

Тепер повиннi пройти вiки, порозбиватися поробленi стекла, позатягатися в пам'ятi людей слiди колишньої культури, — i тодi почнеться з самого початку, з печер, з дикунства нова доба, нова iсторiя.

* * *

Стомлено, апатично плентається Фрiдрiх Мертенс додому в свою нору. Самотнiй атом, нiкчемний, непотрiбний недоломок колишньої людини серед купи таких самих самотнiх, нiкчемних, тупих, байдужих атомiв.

Таких самих?

Нi, не таких самих. Не всi такi самi. Вiнтер не такий самий. Вiнтер не самотнiй, не порожнiй, не байдужий. Коли Фрiдрiх Мертенс приходить увечерi до своєї кiмнати й сидить бiля грубки, i вогник у нiй тихо похрумкує, неначе котик гризе кiсточки, а в сусiднiй кiмнатi дзвiнко, владно, реготливе стрибають дитячi голоси, Фрiдрiх Мертенс знає, що Вiнтер не самотнiй. Знає з тої тягучої, холодної, тоскної туги, що пiдходить iззаду i важко спирається йому на плечi. Знає з того теплого, нiколи не чуваного паном президентом щасливого смiху всепоштивого, всепокiрного й готовотремтячого секретаря.

I як чудно, неприродно, що в цього секретаря є тиха бiлява затишна маленька жiночка, любовна, невсипущо-клопiтлива — мати цiлого намиста дитячих бiлявих, русявих, круглих i подовгастих голiвок. I Вiнтер, всепоштивий секретар, мож? брати кожну голiвку в свої руки, цiлувати, дихати молодим невинним, нiчого не знаючим духом їхнiм, грiтися й зв'язуватися з усiм свiтом через це намисто.

I мiльйони ж таких Вiнтерiв сидять у норах, миють, лижуть, годують, убирають у себе i дух, i смiх, i плач ними роджених голiвок. I що їм до руїн свiту, до палацiв, в яких вiтер кро. пить дощем дорогоцiннi фрески, до подовбаних, понiвечених брильянтових зал, до мовчазних апаратiв. Що їм до того, що стоять машини, коли в них на руках б'ється молоде дороге життя?

На вбогенькому столику винувато клiпає вбогеньким свiтельцем тонесенька хирлява свiчечка.

Вогник у грубцi Фрiдрiха Мертенса грайливо танцює по трiсочках i не грiє холодних, важких лап туги, що тяжко надушує ззаду на плечi.

I раптом стук. Стук iз сходiв у помешкання, такий рiдкий, незвичний тепер. Та ще в таку годину дня, коли вже темно, коли тунелi вулицi густо позабиванi чорною лункою тьмою. Хто може прийти до Вiнтерiв у такий час?

Дитячий смiх шерхне. Хапливi кроки довгоногого батька. Голоси в передпокої i стук у його дверi.

1 ... 156 157 158 ... 205
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячна машина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сонячна машина"