Читати книгу - "Сибіріада польська"

— Мати померла... Можна ще запитати, чи ми могли б дістати у військкоматі посвідчення, щоб повернутись у свої краї?

— Ні, хлопче, це ще неможливо. А походженням ти звідки?

— Заліщики, над Дністром...

— Західна Україна. Чудовий край. Нічого не зробиш, хлопче, там прифронтова зона, треба чекати кінця війни. Ще щось?

— Товаришу начальнику, хай пан мене візьме, нехай пан відправить мене до польського війська! Добровольцем піду. Я сильний, давно вже працюю, з кіньми даю собі раду, на полювання ходив, стріляти вмію...

— Вистачить! То з тебе такий фрукт? Листів від батька не одержує, заговорює, чи можливо повертати вже у Польщу, і тут раптом — мисливець! Ні, хлопче. Не починай мені навіть про фронт. Повертай, звідки прибув, це все!

Явно рознервований офіцер повернувся назад і відійшов. Знічений хлопець сховав листа в кишеню. Сержант вхопив Сташека за плече, цілком зрозуміло для чого, щоб викинути його за двері.

— Марш мені звідси і щоб я тебе більше вже тут не бачив! Війни йому захотілося.

Сташек вискочив на ґанок. Пронизливий вітер затинав дощем. «Ні, то ні, без ласки! Сам собі дам раду». Відчув себе приниженим і злим. Навіть плакати йому не хотілося. Насторомив шапку на голову попрямував до хвіртки.

— Гей ти, поляче, ану зупинись на хвилинку!

Сержант, який догнав його, всовував йому в руку буханку хліба і банку з консервами.

— Бери, бери... Майор казав тобі дати: «Дай йому це, Селіванов, говорить, бо якось слабо той наш польський доброволець виглядає, хоч поїсть собі, додому буде мати з чим повертати...» Ну то я за тобою...

Гонорки на умовленому місці не було. Сташек пішов полазити по базарі. Знав його, як свою кишеню. Нишпорив по ньому з Тадеком, коли жили в Тулуні. Небагато тут протягом цього часу змінилося. Базар як базар, вздовж і вшир, скрізь процвітала мінова торгівля. У Сташека було кілька рублів, але нічого за них не міг купити. Міг обміняти буханку хліба і консерви, які подарував йому майор, але на це Сташек не зважився. Знаючи можливості тутешніх злодюжок, міцно стискував мішечок зі своїм добром під пахвою. Видивлявся серед таких, як він, обірванців, які нишпорили по базарі, свого знайомого Саньку. У натовпі зустрів Гонорку.

Повернулися під елеватор. Астаф’єв підганяв до від’їзду.

— Перед ніччю мусимо до Паскотини доїхали, а тут саме на дощ збирається... А для вас в мене нема веселих звісток: так як говорив, треба на всі рішення чекати до кінця війни. Поляки, не поляки, влада не хоче про жодні виїзди на захід чути.

— Знаємо. Ми були у військкоматі. І в НКВС були.

— УНКВС?

— А ніби де краще знають? Адже НКВС нас сюди в Сибір привіз, адже це НКВС...

— А диявол з ними, з цим всім! — Астаф’єв перебив Гонорку, явно не мав бажання на тему НКВС довго розмірковувати. — Нічого не вдієш, будемо того кінця війни разом чекати. Дасть Бог, якось дочекаємося, а потім побачимо...

Повертали до Булушкіно. Заки дорога заглибилася у темну тайгу, немов на прощання з Тулуном долетіло до них хрипле, довге ревіння паровоза. Кудись мчався поїзд, якого звідси не було видно. Може, саме на захід, у напрямку Польщі? Сташеку аж душа застогнала: коли врешті настане та хвилина, що сидітиме у поїзді, а той поїзд буде мчати і не затримається, аж тільки в Польщі! Тим часом темна тайга поглинула дорогу, вітер між деревами притих, дощ ущух. Дарія заспівала:

Решта приєдналася до неї:

Осінь. Поспішали з польовими роботами, тікали перед сльотою, копали картоплю, видирали із землі будяки та ріпу. Астаф’єв був добрим хазяїном. За час його управління покращало в радгоспі. Їдальня щодня варила обіди, пекарня пекла хліб, і кожен належні кількасот грамів за робочий день одержував. Тепер підготовлював радгосп до перезимівлі. Астаф’єв укомплектовував дві бригади: одну відправив до Золотушки ловити велику осінню рибу, другу в глиб тайги полювати і збирати м’ясо на зиму...

Сташека взяли помічником у бригаду мисливців. Здогадувався, що це завдяки дідусю Митричу. Було їх п’ятеро. Як Астаф’єву вдалося намовити старого відлюдника на цю виправу, залишилося його таємницею. Старого Панкратова вважали в Булушкіно найкращим мисливим. Навіть перед війною, коли в селі добрих мисливців не бракувало, ніхто Митрича у цій справі перевершити не зміг.

Йшли в тайгу щонайменше на тиждень, а може, навіть на довше. Усе залежало від того, як вдасться їм полювання. Вів дідусь Митрич. Йшла Дарія з важким мішком