Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

Пильно охороняйте заводи, шахти, залізницю, щоб знедолені робітники не захотіли їх кидати, бо такий рух міг би заразити все робітництво СССР, і ваші офіцери не мали б легкої і добре оплачуваної роботи.

Прикордонні війська МВД! Пильно охороняйте кордони СССР, щоб до нашої країни не дійшов ні найменший голос ззовні. Пильнуйте, щоб ніхто не міг вирватися з нашої щасливої країни та розказати про наш добробут!

Війська МГБ, МВД! Наголошуємо ще раз: СССР в небезпеці ззовні й зсередини. На вас лежить велика відповідальність. Батьківщина вимагає від вас жертви крові. Якщо треба — загиньте, але не зрадьте партії й тов. Сталіна.

Хай живе Всесоюзна Комуністична Партія (більшовиків)! Хай живе головна опора СССР — МГБ, МВД!

Хай живе наш мудрий вождь і вчитель тов. Сталін!

Всесоюзна Комуністична Партія (більшовиків)

Прочитавши останній рядок листівки, полковник спецслужби Богдан Данилович Зорій був твердо переконаний: якби Сашко Тесля був живий, він закінчив би свій роман саме цією листівкою.

Телефон заграв улюблену мелодію Богдана Даниловича. Бетховен завжди нагадував про суєту життя і марність надій. Полковник натиснув на кнопку.

— Уже дуже пізно, але ви змусили мене вас послухати. Тож порадуйте мене хоч чимось, — Зорій нечасто дозволяв собі такі вільності по телефону, тим більше, що навіть гадки не мав, хто б це міг дзвонити.

— Богдане Даниловичу?

— Так, — почувши голос у трубці, Зорій аж підскочив.

— Це Сашко.

— Хто?

— Сашко Тесля.

— Спасибі за телефон, — чоловік штовхнув дверцята автомобіля й радісно додав, — тепер — хоч на край світу.

— А де, все-таки хотілося б знати, зараз той край? — Петро Крюк помітив кардинальні зміни, що сталися з його супутником упродовж кількох хвилин, які той використав для телефонної розмови.

— На Оболоні, вулиця Тимошенка. А там — я покажу.

— Це ж треба: і я живу на Оболоні! Тільки на Мате Залки, — Крюк уже повернув управо і їхав вулицею паралельно до Дніпра.

— І хто нас буде зустрічати?

— Вас — не знаю, а мене — друг.

— Тобі добре, у тебе є друг. А мене не зустрічає ніхто з тих пір, як померла мама, — сумно сказав Крюк. — А ти теж неодружений?

— Ні, — відрізав чоловік і вже м’якіше додав, — у мене є дружина. Але після всього, що я накоїв, страшно навіть уявити, як наважуся постати перед її ясні очі.

— Нічого, жінки уміють прощати. А от хто простить мене? — зітхнув Петро.

— 3 усього видно, що вам теж дісталося в житті несолодко, — співчутливо промовив чоловік. А потім, наче схаменувшись, запитав: — До речі, а чому це ви взялися мене виручати?

— Не знаю, можливо, проявилися залишки співпереживання. А взагалі-то, я рятував себе, — Крюк кілька хвилин їхав мовчки, а потім, зітхнувши, додав, — бо теж, здається, як і ти, заплутався.

Петрові раптом закортіло розказати цьому чужому чоловікові те, що він нікому зі знайомих і близьких людей не розповів би ніколи в житті. Можливо, тому, що Крюк знав: зараз він висадить цього мужика і більше ніколи його не побачить. І він почав розказувати так, наче перед цим уже довго розповідав цьому дивному незнайомцю про наболіле, а тепер лише доказує свою пригоду.

— Вони ж навіть не здогадувалися, що я з дитинства був лівша, тобто, як у народі кажуть — шульга, хоча в житті все робив правою. І на тренуваннях основні прийоми захисту й нападу виконував, як правша. Навіть грушу боксерську лупив правою, правою, правою. І коли в спортзалі залишався сам, не дозволяв собі розслабитися й ударити по шкіряній груші лівою. А так хотілося…

Лише раз — під час відпустки в селі у мами — мені довелося порушити роками вироблений для себе самого закон. Я гуляв у лісі, пройшовся знайомими з дитинства стежками, грибними місцями, відвідав славетний «білий горб» (піщаний, тому й білий), з якого взимку з’їжджали тільки відчайдухи, а багато хто ламав не лише лижі, а й ноги-руки.

Горб, що в дитинстві здавався таким високим і крутим, виявився маленьким горбком, порослим високою, але негустою травою. Я відвідав ще деякі пам’ятні місця, а коли дійшов до місця, де росла старезна товста з розкішною кроною сосна, сів під нею, і мене охопили спомини.

Крюк замовк. Так, саме там він мав уперше в своєму житті справжнє чоловіче відчуття. Петро згадав ту Ніну, в якої він тоді вже був аж ніяк не першим, те блядовите маленьке дівча без явних зовнішніх ознак жіночності, з яким, коли вона була ще у восьмому класі, перебули всі старші хлопці, навіть дехто, хто прийшов щойно з армії.

Петро пам’ятав той випадок,