Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Так-от, — вів далі Крюк, наче чоловік міг чути, про що згадував зараз його супутник, — посидівши під деревом, ще весь у ностальгійних спогадах, я виходив з лісу. Аж ось переді мною наче виросла соснова гілка. Задумався, замріявся й не помітив її, а вона ледь не хвиснула мене по обличчю. Я відсахнувся й уперше в житті незвичним рухом різонув перед себе ребром долоні. Долоні лівої руки. Гілка тріснула й повисла на свіжій тонкій корі, але не відпала. Я аж сам здивувався, що перебив таку товсту гілку. Усвідомлення того, що вдарив лівою, прийшло за мить. Я вирішив «добити ворога». Ударив по завислій гілці правою раз, вдруге, втретє. Але гілка не хотіла остаточно відділятися. Тоді я не захотів спробувати вдарити ще раз лівою, хоч був упевнений: це — страшна зброя, яку можу використати лише в екстремальних ситуаціях. І це — моя таємна зброя. Усе життя тренував себе і звикся навіть думкою з тим, що для всіх я — тільки правша. Може, й не треба було б з тобою ділитися, але скажу більше, — Петро змовницьки підморгнув чоловікові, — саме це й збивало з пантелику всіх слідчих, коли

вони досліджували «злочини» невідомої особи, яка розправлялася з «наривами» суспільства. Я навіть упевнений, що вони назвали справу, яку завели на мене, «Месник». Ох і нагнав я страху на всю Україну й за її межами саме тим, що не вбивав своїх жертв, а лише нещадно, по-звірячому, по-садистськи калічив їх! Вони мучилися, фізично мучилися, на них боляче було дивитися. А ще більш боляче було їм за те, що всі принади життя тепер проходили повз них. їм не можна було нічого: ні їсти, ні відчувати. І вони знали, за що це! Але не мали й гадки, хто це робить. Так само, як тривалий час не мали гадки й ті, які розслідували ці страшні злочини. А може, справедливі, га?

— Так ось чому ви з’явилися серед тих покидьків! І ви зовсім не один із них? — наївність чоловіка аж випирала. Так, не помилився Крюк у тому, що відчув — цю людину треба рятувати. Мабуть, гарну людину.

— Не знаю, це філософське питання, — Петро знову на певний час замовк. — Можливо, я такий самий, як і вони.

— Філософське? — чоловік здивовано подивився на Крюка, наче вперше його побачив. — Цікаво… А от ми, здається, і доїхали. Зупиніть, будь ласка, он там, перед клумбою.

«Фольксваген» зупинився. Крюк вийшов із машини разом із супутником, подав руку:

— Вибач, що не обійшлося без жертв. Здається, ти не звик до таких картинок з натури. Швидше за все, ручка або пензлик — твої знаряддя праці. Вгадав?

— Угадав, — усміхнувся чоловік. — Письменник я, і звати мене — Сашко. Сашко Тесля. Може, чули?

— На жаль, ні. Співачку з таким прізвищем знаю. Ніна Тесля. «Ой, летіли дикі гуси — гой я, гой я!» — спробував заспівати Петро, але в нього вийшло це невміло й смішно.

— Я теж не вмію співати, — усміхнувся Сашко. — А Ніна Тесля — моя дружина. Он, здається, і мій друг на підході.

Петро глянув у той бік, куди дивився Тесля, й мало не отетерів: до них підходив полковник СБУ Зорій.

— Ну, ось усе й вирішилося, — побачивши біля Теслі чоловіка й упізнавши в ньому Крюка, спокійно, наче він чекав цієї зустрічі, сказав Зорій. — А тепер обох прошу беззаперечно виконувати мої команди: залишаймо машину тут і — за мною кроком руш!

Сашко Тесля мився у ванній кімнаті, а вони сиділи у вітальні в кріслах одне проти одного: полковник СБУ Богдан Зорій і колишній полковник спецпідрозділу «Альфа» Петро Крюк.

— Я мушу тебе затримати. І не лише й не стільки тому, що твої дії підпадають одразу під кілька статей кримінального кодексу. Я боюся, що на волі ти можеш накоїти бозна-чого й тим самим ще більше ускладниш ситуацію, в яку потрапив.

— Правильно боїшся. Я свою місію ще не закінчив. У моїх планах скрутити м’язи ще не одному глитаю. Так що захищай, Богдане, цю мерзоту, захищай!

— Та зрозумій ти, голова садова, що не можна так діяти, це незаконно. Ти стаєш таким самим злочинцем, як і вони. Треба діяти іншими методами.

— Ага, «мы пойдём другим путём».

— Ленін тут ні до чого. Хоча в Україні зараз класична революційна ситуація: «верхи не можуть, низи не хочуть». Але вже досить кровопролить і громадянських колапсів.

— І що ж треба робити? Чи ж є вихід із цього прокляття, під яке потрапила Україна?

— Вихід є. Але він, повір мені, не в мордобої, не в сучасній оприщині.

— До чого тут Іван Грозний?

— Я сказав оприщина, а не опричнина, маючи на увазі наших карпатських опришків, а не російських опричників.

— Так, Богдане, зав’язуй зі своєю філософією. Я не зовсім дурний і тут можу, повір мені, посперечатися навіть із тобою. Ти мені прямо скажи — що робити?

— Для початку ти посидиш під арештом. Поки що — під домашнім. Оце тобі ключі від моєї дачі. Туди тебе відвезе мій друг. Але ти зараз даси мені слово честі, що не вчинятимеш жодних незаконних дій.