Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Зупинилися вреші-решт на третьому варіанті, який тим часом задовольнив усіх учасників процесу: проголосили створення “вертикалі” трудових Рад на місцях <...>, а в центрі — Конгресу трудового народу»[441].

Від себе додамо: правовий абсурд Декларації полягав і в тому, що ні­якої УНР станом на 24 грудня 1918 р. не існувало. В цьому сенсі Директорія могла бути тільки Директорією самої себе, а не УНР.

Вибір, який нібито постав перед Директорією, був абсолютно умоглядним, лежав, якщо можна так сказати, виключно в теоретичній площині. Політико-правові реалії часу і місця подій, конкретні обставини виникнення самої Директорії, врешті-решт, політичне походження та політичні ж уподобання її членів тощо кінець кінцем запрограмували її пробільшовицьку орієнтацію, яка, власне, і знайшла своє відображення в Декларації 22 грудня.

Перший/другий уряд Директорії: тимчасовий компроміс Винниченка та Петлюри — продовження

Тепер ознайомимося зі змістом другого питання порядку денного «об’єднаного засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств» 24 грудня. Голова зборів «оголосив склад членів Ради Міністрів».

Список як список, нібито нічого особливого. Але якщо придивитися до нього уважніше, легко зробити висновок про «коаліційний» склад цього «уряду», місця в якому були надані прихильникам Винниченка, Шаповала та тріумвірату Андрієвський—Коновалець—Петлюра. Судіть самі.

О. Мицюк (1883—1943 рр.). Суспільне надбання

М. Білинський (1883—1921 рр.), ліворуч та Святослав Шрамченко (1893—1958 рр.) в одностроях 1-го Гуцульського полку морської піхоти. Суспільне надбання

П. Пилипчук (1869—1940 рр.). Суспільне надбання

Чехівський, голова кабінету — креатура Вин­ниченка, до якого впродовж свого політичного життя тяжів і Мазуренко. Олександр Мицюк, Сергій Остапенко, Пилип Пилипчук, Іван Штефан (1878—1938 рр.) — однопартійці Шаповала, потрапили до уряду, найпевніше, за «квотою», як би сказали сьогодні, «батька» Директорії.

Капітан першого рангу Михайло Білинський (який, до слова, отримав адміральські погони з рук Петлюри), художник Петро Холодний — безпартійні професіонали, яких хронічно бракувало націонал-соціалістам в усі часи.

Есдеки Дмитро Антонович та Леонід Михайлів (1884—після 1939 рр.) орієнтувалися на Петлюру — так само, як і есеф та масон Шелухін. Самостійник-соціаліст Дмитро Симонів (1876—1938 рр.) та генерал Осецький — однопартійці члена Директорії Андрієвського. Підсумок: два голоси в уряді контролював Голова Директорії, чотири — Шаповал, шість — Петлюра, якому, як Головному отаманові, формально підлягали Білинський та Осецький. Про політичні орієнтації ще двох добродіїв — Холодного та Іллю Сніжка — сказати щось певне важко.

Правовий абсурд існування першого коаліційного «уряду» полягав у тому, що Директорія якщо і могла призначати уряд, то виключно на підставі повновладдя, наданого їй останньою ухвалою гетьманської Ради Міністрів, яку Директорія не визнавала. Це — по-перше.

По-друге, уряд Чехівського, як ми з’ясували вище, був, як мінімум, другим за порядком «урядом» Директорії.

По-третє, призначаючи наступний уряд, треба було ухвалити відставку попереднього, що зробити було неможливо, оскільки він був сформований поза урахуванням позиції тріумвірату.

Визнати легітимність першого, «вінницького», «уряду» останні не могли хоча б тому, що таке визнання створювало прецедент ухвалення рішень від імені Директорії особисто Винниченком — ніхто з діячів того часу не підозрював ані Швеця, ані Макаренка у політичних впливах.

Держава — це інституція, базована насамперед на принципі верховенства права над усіма іншими принципами. Єдиний сенс існування правової держави — забезпечувати, захищати, примножувати права громадян, а не творити беззаконня.

Це, в свою чергу, сформувало неподоланий, між іншим, до сьогодні конфлікт, який прирікав і прирікає на занепад будь-яку українську державну формацію.

Третє ухвалене питання порядку денного «об’єднаного» засідання 24 грудня — «надання права голові Ради Міністрів доповнити склад кабінету» — яскраво ілюструє вищенаведене міркування. Надання права голові уряду одноосібно призначати собі міністрів — випадок нечуваний і небачений у всесвітній історії. Випадок, який нічого спільного ані з правом, ані з законом, ані із здоровим глуздом не має. Але надає можливості для зловживань персонально голові кабінету — зловживань, неосяжних за своїми матеріальними та іншими наслідками.

Нарешті, четвертим рішенням історичних зборів стало надання права міністрам обирати собі заступників[442].

Отут і почалася історія УНР доби Директорії, про яку не пишуть, бо не люблять, професійні вітчизняні фальсифікатори. Бо мають на те вагомі підстави. Спробуємо написати про це ми, але трохи згодом.

Наразі з’ясуймо, як планувалося утверджувати новий лад у новій державі, яка «не знатиме ніякого гніту та визиску». Зробити це тим легше, що в нашому розпорядженні є текст «Тимчасового закону Ради Народних Міністрів про силу законів, про порядок утворення законів та про форми і порядок їх оголошення», датований 26 грудня.

Про «закони» Директорії

«Оголошена» невідомим рішенням Директорії — нікому невідомої, ніякими представницькими органами ніколи не створеної, отже, нелегітимної та незаконної інституції, — нелегітимна та незаконна Рада її міністрів неіснуючої ще навіть формально держави УНР мала творити законність у новій державі у такий спосіб.

Пункт перший. «Закон» від 26 грудня надав «право» «затверджувати» закони Директорії — аж «до остаточного утворення Конституції Української Народної Республіки» — конституції, яка ніколи не була написана і ніколи не була запроваджена.

Пункт другий. «Право законодавчої ініціативи» надавалося Директорії, РНМ та окремим міністрам, тобто групам Винниченка—Чехівського та Петлюри—Коновальця—Андрієвського. Всі інші політичні «суб’єкти» УНР такого «права», отже, будь-якого політичного впливу за нових порядків позбавлялися.

Пункт третій. «Право» написання законопроектів надавалося виключно чиновникам «відповідних міністерств», «державної канцелярії» та «окремих відомств»[443], тобто нікому невідомим і ніким на це не уповноваженим добродіям, які дісталися до своїх посад або цілком випадково, або через лояльність, тому чи іншому угрупованню всередині Директорії, дружні з ним зв’язки, походження з одного міста, повіту, або навіть села.

Такий «порядок» законотворення був застосований для створення «законів», покликаних, наголосімо вкотре, для розбудови держави без «гніту та визиску». Ось перелік першочергових, найактуальніших, з погляду фундаторів нового режиму, п’яти «законів», покликаних цей «гніт та визиск» ліквідувати негайно та назавжди:

— декрет Директорії УНР про утворення управління преси та інформації на правах окремого міністерства (31 грудня),

— закон про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви (1 січня 1919 р.),

— закон про державну мову в УНР (1 січня),

— закон про скасування гетьманського Державного Сенату та відновлення Генерального суду (2 січня),

— скасування департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ та утворення замість нього «адміністративно-політичного департаменту» і формування народної міліції (3 та 4 січня)[444].

5 січня Директорія видала «на-гора» Інструкцію з виборів делегатів Трудового Конгресу...

Частина VI

Як «обирали» «делегатів» на Трудовий Конгрес Народів України?

Першу відому нам, але вичерпну характеристику цьому документові дав, наскільки нам відомо, відомий громадський діяч, член УЦР Олексій Гольденвейзер (1890—1979 рр.). Вона така: оскільки «питання державного ладу відродженої Української Народної Республіки були цілком не з’ясовані, <...> Директорія за прикладом більшовиків віддала перевагу запровадженню аристократії навиворіт. І втіленням цього псевдонародного принципу повинен був стати своєрідний представницький орган — Трудовий Конгрес»[445].

Пояснюю: в основу виборчої системи, яка мала призвести до створення цієї «аристократії навиворіт», було покладено принцип вибору делегатів по куріях. Подібний принцип