Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

Інструкцією встановлювався і квотний принцип представництва — по 1 представникові від 200 до 2000 «душ трудових селян» і по 2 представники — від сіл з населенням більше 200 осіб. Критерії, за якими «трудові селяни» відсепаровувалися від «нетрудових», не встановлювалися. Визначили лише, що таких представників має бути 377: по 50 — від Київщини та Харківщини, 47 — від Поділля, по 46 — від Волині та Полтавщини, 42 — від Чернігівщини, 37 — Херсонщини, 31 — Катеринославщини, по 14 — від Таврії, «Холмщини, Підляшшя та Поліської округи».

Встановили штучні квоти і для «робітництва»: 3 особи — від Таврії, 4 — від «Холмщини, Підляшшя і Поліської округи», по 8 осіб — від Поділ­ля та Полтавщини, 9 — від Чернігівщини, по 11 — від Харківщини та Херсон­щини, 12 осіб від Київщини — загалом 88 осіб. Робітники найбільш пролетаризованого району — Донецько-Криворізького — до списку «делегатів Трудового Конгесу Народів України» не потрапили.

«Робітникам інтелектуальної праці», до якої зарахували тих, хто «не визискує чужу працю і не володіє майном, яке приносить нетрудові доходи», формально уділили аж 33 місця. Між іншим, якщо взяти до уваги, що 1 делегата від цієї соціальної категорії обирали 50 його колег, то це означає, що весь інтелектуальний потенціал, на який міг теоретично розраховувати новий режим, становив аж 1650 осіб — це на країну із більш як 30-мільйонним населенням!

Нарешті, «робітникам та служачим пошт і телеграфів» виділили по 10 мандатів, 65 місць надали депутатам від щойно народженої ЗУНР, отже, всіх гамузом їх мало бути 593[446].

На думку Стахіва, найбільші преференції за такої схеми дістала «трудова інтелігенція», якій гарантувалося більш як 6% мандатів. Він також зауважив, що організаторам Конгресу практично не було потрібно позбавляти права голосу представників т. зв. «нетрудових клясів». Останні, за словами Стахіва, були «зникаючою меншістю», але їх відсутність на Конгресі давала можливість противникам УНР стверджувати, що це державне утворення «по суті тільки інший рід большевиків — українських»[447].

Розподіл по станових виборчих куріях забезпечував селянству, тобто УПСР та «Селоспілці», 2/3 голосів на Конгресі. Згідно з іншою думкою, «у висліді цього закону лівобережне козацтво, що було найсвідомішою і найбільш заслуженою історичною верствою, яка дала Котляревського, Гребінку, Гулака-Артемовського, Квітку-Основ’яненка, Куліша, Білозірського, Стороженка та інших культурних діячів, було виключено з Конгресу як поміщицьке, Симиренки й Харитоненки — як буржуї, капіталісти. Отже, Симиренки, Чикаленки та інші, які організували український національний рух і підтримували його матеріяльно, були позбавлені громадянських і політичних прав на користь московського робітництва в Україні. Це давало московським і польським колам аргументи перед західними державами, що влада Директорії УНР — це, по суті, тільки інший, український, вид большевиків»[448].

10 січня Директорія та створене при ній Центральне інформаційне бюро повідомили «товаришів селян та робітників» про сам факт скликання Конгресу в Києві 19 січня. Повідомили і про те, що ТКНУ «буде найвища влада в Україні», який «буде вироблять всі закони для нашої землі, заводитиме добрі порядки, дбатиме про те, щоб в нашій землі не було ні бідних, ні багатих, ні панів, ні рабів, а щоб були всі рівні, всі вільні і всі забезпечені землею і добрим заробітком». Обирати на Конгрес закликали лише «вкраїнських соціалістів» та «тих, що йшли боротися проти гетьмана і поміщиків»[449].

Як працював Трудовий Конгрес?

Автентичне джерело — «Листівка» Центрінформбюро при Директорії УНР, видана в лютому, тобто по завершенні конгресових праць, — вказує: на першому засіданні 23 січня було зареєстровано 366 делегатів, у т. ч. 116 есерів, «потім йшли безпартійні, с.-д., ліві с.-р. і с.-д., с.-с. (5), московські с.-р., московські с.-д. (7), Бунд (7) і безпартійні. Були і поштово-телеграфні робітники (34), — йшлося в листівці, — залізничники, галичане, буковинці»[450]. Відомі і пізніші оцінки дослідників: УПСР та «Селянської Спілки» — до 150, УСДРП — до 40, інших українських партій — до 50. Були присутні також представники так званих «московських соціалістів», російських есерів, Загального еврейського союзу робітників у Литві, Польщі і Росії (Бунд), єврейської соціал-демократії («Поалей-Ціон»), а також «пара депутатів» від польської меншини. Ці останні, «прихильники відкритої совєтської влади в союзі з большевиками», мали на Конгресі «лише кругло 30 осіб серед делегатів»[451].

Усі відомі нам джерела вказують на присутність приблизно 400 делегатів, у т. ч. всіх галичан. Але хто, де, як і коли обирав цих людей — відповіді немає до сьогодні. Мабуть, тому, що її немає.

Неможливо уявити, як в конкретних обставинах кінця 1918 р. можна було визначити кандидатів, сформувати виборчі комісії, організувати процес волевиявлення, підбити його підсумки, сформулювати накази обраним делегатам, доправити їх до Києва. А вкластися треба було в два тижні.

Скажу прямо: все «представництво» на Конгресі — суцільна фікція. Фактичним головою збіговиська став невідомий на Східній Україні галицький діяч, соціал-демократ Семен Вітик, секретарем — Сергій Бачинський.

Хто такий Семен Вітик?

Народився 1876 р. Родом з Дрогобицького повіту. Походження невідоме. Засновник галицької Української соціал-демократичної партії, депутат австрійського парламенту. За доби ЗУНР — комісар Дрогобицького повіту, віце-президент Української національної ради. 1925 р. повернувся з еміграції до УСРР. Репресований НКВС, загинув 1937 р. Деякі сучасники прямо вказували на нього як на агента австрійського впливу в українському русі, який «пірнув у Відні й виринув в Києві» в день відкриття ТКНУ, на якому він «головував як заступник голови Конгресу». Його «було обрано до президії Конгресу, як представника фракції українських соціал-демократів» (отже, можна зробити більш ніж вірогідне припущення, що він був Винниченковою креатурою. — Д. Я.) передовсім тому, що «Селянська Спілка до кінця Конгресу не спромоглася дати свого представника до президії на голову Конгресу з-за внутрішньої незгоди, розколу, Вітик залишився фактичним головою Конгресу»[452].

С. Вітик (1876—1937 рр.). Суспільне надбання

Хто такий Сергій Бачинський?

С. Бачинський (1887—1941 рр.). Суспільне надбання

Народився 1887 р. на хуторі Бачина Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Закінчив кадетський корпус в Орлі, продовжував навчання у Петербурзі у військовій Андріївській школі, а пізніше — у лісному інституті. З 1905 р. працював у Селянській Спілці на Катеринославщині, засновував перші гуртки українських соціалістів-революціонерів у Петрограді та Катеринославі. З 1904 р. — член УПСР. У 1908/1909 рр. емігрував до Франції. Закінчив математичний факультет Паризького університету та агрономічний — у Тулузі. Працював учителем, інспектором народних шкіл, завідуючим інформаційного українського бюро в Парижі. Амністований у серпні 1917 р. повернувся з-за кордону до Катеринослава, працював тут учителем першої української гімназії. Очолював міську та губернську організації УПСР, згодом — ще й Херсонську та Таврійську. Член УЦР, ЦК УПСР. Депутат Всеросійських та Українських Установчих Зборів. Влітку 1918 р. через політичні розбіжності вийшов з партії. Заступник міністра закордонних справ УНР. Розстріляний НКВС 22 червня 1941 р. у Києві[453].

Як працював Трудовий Конгрес? — продовження

Головна причина вибору таких керівників Конгресу полягала в тому, що як сама УПСР, так і її опора — «Селянська Спілка» були поділені на три ворогуючі фракції.

«Боротьбисти» виступали