Читати книгу - "Трістрам Шенді"

Тон, яким мій юний поштар мовив ці слова, і вираз його обличчя були в такій цілковитій згоді з почуттями душі, що я тут же присягнувся дати йому монету двадцять чотири су після приїзду в Мулен. —

– А хто така ця бідолашна Марія? – запитав я.

– Предмет любові й жалості всіх навколишніх сіл, – сказав поштар, – ще три роки тому сонце не світило на дівчину, яка була б красивішою, проникливішою розумом і милішою за неї; Марія заслуговувала на кращу долю; весілля її було розладнане через підступи парафіяльного кюре, який здійснював оголоску. —

Він збирався продовжувати, коли Марія, що зробила коротеньку паузу, піднесла сопілку до губ і відновила гру, – то був той самий наспів – але вдесятеро чарівніший. – Це вечірня служба Пресвятій Діві, – сказав хлопець, – але хто навчив бідолаху грати її – і як вона роздобула собі сопілку, ніхто не знає: ми думаємо, що Господь їй допоміг у тому й іншому, бо відколи вона стерялася, це, мабуть, єдина її втіха – вона не випускає сопілки з рук і грає на ній цю службу вдень і вночі.

Поштар виклав це з таким тактом і з таким невимушеним красномовством, що я не міг не розшифрувати на обличчі його чогось непересічного для його стану і неодмінно вивідав би його власну історію, якби всього мене не захопила історія бідолашної Марії.

Тим часом ми доїхали майже до самого пагорба, на якому сиділа Марія; на ній була тонка біла кофта, її волосся, окрім двох локонів, було підібране в шовкову сітку, декілька листків сливи в химерному безладі вплетено було збоку – вона була красуня; ніколи ще серце моє так не стискувалося від чесної скорботи, як у ту хвилину, коли я її побачив. —

– Допоможи їй Боже! бідолашна дівчина! – вигукнув поштар. – Більше сотні мес одслужили за неї в навколишніх церквах і монастирях, – але без усякої користі; хвилини просвітлення, які у неї бувають, подають нам надію, що Пресвята Діва поверне нарешті їй розум; але батьки Марії, що знають її краще, зневірились із цього приводу і думають, що вона втратила його назавжди.

Коли поштар це говорив, Марія зробила перелив – такий сумний, такий ніжний і тужливий, що я вискочив із карети і підбіг до неї на допомогу; ще не отямившись після цього захопленого пориву, я відчув, що сиджу між нею і її цапиком.

Марія задумливо подивилася на мене, потім перевела погляд на свого козлика – потім на мене – потім знову на козлика, і так кілька разів. —

– Ну, Маріє, – сказав я лагідно. – В чому ви бачите схожість?

Благаю неупередженого читача повірити мені, що лише внаслідок щирого свого переконання в тому, яка людина худобина, – задав я це питання і що я ніколи б не відпустив недоречного жарту у священній присутності Горя, навіть маючи всю дотепність, яку марнував колись Рабле, – і все-таки, мушу зізнатись, я відчув докір сумління, й одна думка про це була для мене така тяжка, що я присягнувся присвятити себе Мудрості й до кінця днів моїх говорити тільки серйозні речі – ніколи – ніколи більше не дозволяючи собі пожартувати ні з чоловіком, ні з жінкою, ні з дитиною.

Ну, а писати для них дурниці – тут я, здається, припустився обмовки – але надаю право судити про це читачам.

Прощавай, Маріє! – прощавай, бідолашна безталанна дівчино! – коли-небудь, але не тепер, я, можливо, почую про твої прикрості з твоїх вуст. – Але я помилився; бо в цю мить вона взяла свою сопілку й розповіла мені на ній таку сумну повість, що я підвівся й хиткою, непевною ходою тихенько побрів до своєї карети.

– Який чудовий готель у Мулені!

Розділ XXV

Коли ми доберемося до кінця цього розділу (але не раніше), нам доведеться повернутися до двох незаповнених розділів, через які ось уже півгодини спливає кров’ю моя честь. – Я зупиняю кровотечу і, зірвавши одну з моїх жовтих туфель і шпурнувши її з усієї сили в протилежний кінець кімнати, заявляю її п’яті:

– Хоч яка б тут знайшлася схожість із половиною розділів, які коли-небудь були написані або, звідки я знаю, пишуться нині, – вона настільки ж випадкова, як піна на коні Зевксіса;[411] крім того, я дивлюся з повагою на розділ, в якому тільки нічого немає; а якщо взяти до уваги, скільки є на світі речей гірших, – так це й зовсім непідходяща тема для сатири. —

– Чому ж вони були залишені у такому вигляді? Якщо тут хто-небудь, не чекаючи моєї відповіді, обізве мене телепнем, дурнем, тупицею, бовдуром, простаком, тюхтієм, колодою, паскудником – та іншими міцними словами, якими пекарі з Лерне пригощали пастухів короля Гаргантюа,[412] – нехай обзиває – (як говорила Бригітта) скільки душі його заманеться, я йому нічого не скажу; бо як міг такий лайливець передбачати, що мені довелося написати двадцять п’ятий розділ моєї книги раніше вісімнадцятого і т. д.

– Ось чому я на це не ображаюся. – Я бажаю тільки, щоб звідси здобуто було ту науку, що «слід надати право кожному розповідати свої історії на свій лад».

Вісімнадцятий розділ

Оскільки місіс Бригітта відчинила двері перш, ніж капрал як слід постукав, то термін між ударом молотка та появою дядька Тобі у вітальні був такий коротенький, що місіс Водмен ледве встигла вийти з-за фіранки – покласти на стіл Біблію та зробити крок або два у напрямку до дверей, щоб зустріти гостя.

Дядько Тобі вклонився місіс Водмен так, як чоловікові належало кланятися жінкам року Господнього тисяча сімсот тринадцятого, – потім, повернувшись кругом, попрямував пліч-о-пліч із нею до канапи і в двох простих словах – хоча не перш, ніж він сів, – і не після того, як він сів, – але саме в той час, як сідав, – сказав їй, що він закоханий, – зайшовши, таким чином, у своєму освідченні далі, ніж було необхідно.

Місіс Водмен, натурально, опустила очі на розпірку в своєму фартуху, яку тоді зашивала, в очікуванні, щó дядько Тобі скаже далі; але той був зовсім