Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

очам. І потім тринадцять років боялася вірити в те, що бачу щодня.

— Що я мутант, створений у цій лабораторії?

— Що ти мій син. І цього не змінить «правда» про те, як ти прийшов у цей

світ. На решту запитань тобі доведеться шукати відповіді самостійно. Це й

означає бути дорослим. Якщо ми закінчили, то внизу на тебе чекає Чорна Корова.

Нам треба знайти шлюзову кімнату.

Ма очікувала, що Бекир почне сперечатися, засипле її запитаннями, але

хлопець лише вказав на коридор за спиною.

— Жінка в хіджабі й без шкіри сказала, що шлюзова кімната там. — Бекир

нахилився й витяг із кишені мертвого Старшого Брата зв’язку магнітних ключів.

— Ти таки справді виріс, — усміхнулася Ма.

***

Маленьку шлюзову кімнатку використовували для передачі пакунків із

Дешту, там було багато шафок і відсіків. У зовнішній стіні виднілися невеликі

двері з ілюмінатором.

— Перевір, може, десь є парашути! — перекрикуючи шум, наказала Ма. —

І не торкайся Евге. Вона здатна шибанути суєром.

— Десь є? — Бекир хаотично заклацав дверцятами. — Тобто їх може тут і

не бути?

Ма подумки благала бодай про один парашут. Двох їй не винести. Бекир із

недовірою поглянув на дівчинку. Евге забилася в куток біля ілюмінатора й

крутила з простирадла ляльку. Бекир щось побачив у вікні, кинув пошуки й

прилип до скла.

Станцію знову підкинуло, але Бекир аж свиснув від побаченого. Ма

нарешті знайшла парашут і поглянула, що так здивувало сина. У повітрі

зчепилися Птерокс і король грифонів. Поряд на меншому птахолеві кружляли

Талавір та Чорна Корова. Вони боролися з молодняком. З рук дівчинки раз у раз

зривалися вогняні м’ячі. Зубастих потвор майже не залишилося. Коли дівчинка

візьметься за Птерокса, було тільки питанням часу.

На землі ситуація була не гірша. Мати Вітрів утратила висоту й уже не

могла поливати вогнем без загрози вибухнути. Хтось наказав спустити десант. І

це було програшне рішення. Мукоеде ляїн ер устеляли тіла засолених. Та попри

це, потвор було в рази більше. Ма впізнала Армію потвор та амазонок. Жінки

ширяли на справжніх, хоч і змінених конях і майже впритул стріляли з луків по

кволих розосереджених Старших Братах.

— Ми перемагаємо! — вигукнув Бекир. — Скоро Мати Вітрів спуститься

настільки, що ми зможемо зіскочити. І парашути не знадобляться. А засолені

захоплять Станцію!

— Я б так не раділа. — Ма показала на обрій. Крізь суєрний купол

пройшло кілька темних точок. — Коптери з Тамані. А я думала, вона не викличе

підкріплення. Думала, захоче показати самостійність і врегулювати ситуацію

власноруч. Я б так і зробила.

Ма настільки захопилася видовищем за склом, що не почула, як двері за її

спиною з тріском відчинилися.

— Усім залишатися на своїх місцях! — не своїм голосом закричала Сфена.

На її щоці, шиї, долонях оскаженіло крутилися очі. По тому, як рудокоса

нервово вигинала спину, Ма зрозуміла, що бачить лише частку змін. Жінка

дикими, повними болю й люті очима подивилася на Ма, на парашут у її руках, на

руку Бекира на вентилі зовнішнього шлюзу й дала дорогу Руфі. До кімнатки

протиснулася птаха, що колись була людиною. У дзьобі Руф тримала банку з

бакасою. Ма згадала, що залишила жабу у своїй палаті. Друга дурна помилка.

Першою були незачинені двері в шлюзову. Ма кинула парашут на підлогу, підняла розкриті долоні й ступила крок уперед. Якщо Сфена вирішить стріляти, то нехай влучить у неї.

— Навіщо, Ма? Я не розумію? Ти могла отримати все. Ми б разом могли…

— Сфена задихнулася від обурення. — Ми могли б керувати Матір’ю Вітрів. Та

навіть усім світом. А ти вибрала оцих потвор? Як ти могла? Ти ж була моїм

прикладом. А тепер я знищу вас усіх одним махом.

— Усе ще можливо. — Ма ногою посунула Бекирові парашут, сподіваючись, що Сфена лише блефує. — Сюди летять коптери. Ти впевнена, що

Язику сподобається твій стиль керування Станцією?

Сфену перекосило. Підкріплення з Тамані стало для неї новиною. Вона й

справді розраховувала перебрати владу на Матері Вітрів до того, як про це

дізнається Язик.

— Відпусти дітей — і я допоможу знайти аргументи для Язика, — почала

Ма й почула, як клацнув затвор. Сфена спрямувала дуло на Бекира.

— Досить! — наказала Перша Зіниця.

Руф випустила банку й пташиною лапою розчавила бакасу. Біль оглушив

Ма, і вона, немов підкошена, впала на підлогу. Манкур учепився в її нерви й

паралізував тіло. Сфена теж зігнулася, а проте поповзла до неї. Через її спину Ма

побачила, як Руф кинулася на Евге, немов хотіла покарати за зміни.

Захищаючись, дівчинка випустила суєрні пагони, але на птаху вони не подіяли.

Руф отримала стільки суєру, що більше її організм уже не приймав. Птаха

нависла над дівчинкою, і цієї миті зовнішні двері вирвав порив вітру, а з ним до

діри втягнуло Руф. До кімнати залетів пісок. Щось вибухнуло. Почувся свист. А

потім Станція почала різко знижуватися.

— Буря, — видихнула Ма.

— Цього не може бути. Це ж мукоеде ляїн ер. Нас не торкаються бурі, —

прошепотіла ошелешена Сфена.

Рятуючись від того, щоб випасти з Матері Вітрів, Перша Зіниця вчепилася

в Ма. Кілька очей на її руках луснули, заливаючи її шкіру кров’ю. Бекир

спробував звільнити матір, скинувши з неї Сфену. Боротьба і вітер перетворили

кімнату на вмістилище хаосу, їх відкинуло до дверей. Ма відчула, що в них хтось

стукає. На мить у щілині показалося червоне обличчя Белокуна.

— Це Мамай! — зашипів очільник Станції і потягнувся до Бекира.

На допомогу хлопцеві