Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

від Ма, виштовхати рудокосу до Белокуна й зачинити за нею двері. Ма подумала, що набагато простіше було б скинути Першу Зіницю зі Станції слідом за Руф’ю, але й такий спосіб її влаштував. Нехай тепер Сфена розбирається з Белокуном. В

останню мить, перед тим, як двері щільно зачинилися за Першою Зіницею, Евге

випустила суєрного мацака й, наче в прощальному жесті, на мить торкнулася

закривавленого обличчя Белокуна.

— Вставай! — Бекир простягнув Ма руку. — Маємо стрибати. Станція

зараз розіб’ється.

— Я не можу… бакаса, — прохрипіла Ма.

— Добре, усе добре. — Евге суєрним пагоном торкнулася манкура на руці

Ма — і біль вщух. Змагаючись із вітром, вони підійшли до дверей. Евге

закуталася в простирадло. Ма її обхопила, Бекир натягнув парашут. Кілька

митей вони як зачаровані роздивлялися бурю. Деякі коптери спробували

повернути на Тамань. Інші — набрати висоту. Але було запізно. Одну з машин

прошила електрична дуга, і та вибухнула в повітрі. Небо здригнулося. Ще один

коптер потрапив у вир. Буря трощила важкі коптери, як діти розбивають мушлі.

Ма задерла голову й побачила крилатих істот, що стрімко набирали висоту, шукаючи порятунку від потоків повітря. Буря примирила Птерокса та грифонів.

Матір Вітрів стискало коло з вихорів, наче мукоеде ляїн ер досі тримала

оборону. Але Ма відчувала, що це ненадовго. Дешт нарешті вирішив позбутися

виразки.

— Дивися! — Бекир показав на землю.

Кебап сунув проти вітру. Він устромляв гігантський тесак у землю, витягував обгризені ноги з отруйних боліт і продовжував іти. На плечі він ніс

якесь тіло. Кебап ішов до центру бурі — до найбільшого смерчу. Вихор, як

величезний черв, вгризався в землю й рухався назустріч велету. За кілька секунд

до зіткнення Кебап відкинув тесак і підняв над головою тіло. Вихор набув

подоби величезної роззявленої пащеки, наче дитина готувалася проковтнути

солодке. Перед тим, як над Кебапом зімкнулися щелепи, Бекир упізнав у його

руках Гєру Сєрова.

— Треба стрибати: за мить уже буде пізно, — сказав Бекир. Ма кивнула.

Тепер вона мусить йому довіритися. Бекир набрав у груди повітря, ступив крок і

не залишив їй вибору.

— Прийми мене, Деште, — прошепотіла Ма й стрибнула за сином.

Сімург наближався до суєрного купола. З кожним змахом крил жах Амаги

перед незвичною бурею зростав. Талавір зосередився на боротьбі з Амагою і

майже пропустив той момент, коли Сімург на повній швидкості вилетів із купола.

На мить вони осліпли. Жовто-біле сонце наче вибухнуло. Талавір уперше

побачив світ, позбавлений рожевого кольору суєру. Небо було прозоро-блакитне, удалечині синіло море. А земля на материку відливала зеленню. Світ за межами

Дешту існував! За його спиною від усвідомлення цього засміялася Чорна Корова.

І водночас Талавір побачив стовпи диму на півночі. На Тамані щось відбувалося.

А потім Сімург так само стрімко кинувся вниз. Жодний засолений не міг довго

перебувати поза межами суєрного купола.

Під ними пролунав вибух.

— Бекир! — закричала дівчинка. Її пальці знову стали гарячими.

«Ма», — подумав Талавір, спостерігаючи за вогнем, що огорнув Матір

Вітрів.Одним боком Станція вже торкнулася землі. А потім корпус розвалився на

дві частини. Матір

Вітрів із гуркотом упала й спалахнула останнім маревом. Вогняна хвиля

промчала гнилими болотами й згасла, наче від подиху гіганта.

Талавір став спускатися — сподівався, що бодай хтось вижив. Над

головою закричав король грифонів. Талавір подумав, що він шукає своїх дружин, але потім побачив закривавлене обличчя Болбочана. Молодняк добряче над ним

попрацював. Але Гуль, що ділила з ним грифона, залишилася неушкодженою.

Вона розмахувала руками. Талавір побачив Птерокса: той летів на північний

захід. Позаду Мато Дуковача сиділа рудокоса жінка. Дреди вилися в повітрі, наче змії, а може, і були нарешті зміями. За Птероксом, шалено сіпаючи

кінцівками, летів синій птах. Нарешті куці крила не витримали ваги — і птах

гепнувся поряд зі Сфеною на спину звіра Мато Дуковача.

— Руф, — упізнав пір’я Талавір.

— Наздоганяти! — звитяжно прокричала Гуль.

Але король грифонів залишився коло Сімурга.

На обличчі Болбочана Талавір прочитав ті самі думки. Хай що Сфена

пообіцяла Мато Дуковачу за порятунок, у неї не було шансів вижити за межами

суєрного купола. Талавір спрямував грифона до землі. Болбочан зробив так само.

Мукоеде ляїн ер укривали уламки Станції й тіла загиблих. Гниляки досі

курилися.

Талавіра огорнуло страхітне усвідомлення, що на Матері Вітрів ніхто не

вижив.— Поглянь! — Дівчинка сіпнула його за руку. Згори спускався парашут. А

за ним — дивний ангел із вугільно-чорними крилами. Ангела хилитало й кидало

в різні боки, наче це був його перший політ. Талавіру здалося, що той от-от

впустить свою ношу. Щойно грифон приземлився, Талавір звалився з його спини

й побіг назустріч ангелу. Він устиг зловити дитину, загорнуту в простирадло, і

впав під вагою крилатої потвори.

— Не торкайся шкіри дівчинки, — пролунав голос Ма. Але дівчинка й

сама хотіла якнайшвидше звільнитися. Вона виборсалася з рук Талавіра й кудись

побігла. Тієї миті йому було байдуже куди. Талавір відчув під руками тіло Ма, увібрав її запах і не міг повірити, що вони нарешті зустрілися. Лікарка

спробувала з нього злізти, але ще дужче заплуталася в перетинчастих, наче в

кажана, крилах, укритих на згинах гострими шипами. Талавір обережно відсунув

тонку шкіру й побачив знайомі зелені очі. Окрім крил, вона не змінилася. Від

цього відкриття він різко відчув свої потворні зміни: сміття, що приросло до тіла, сіль на шкірі, золоту бляшку на лобі. Він підвівся й допоміг Ма.

— Різка зміна рівня суєру. От і маєш, — наче виправдовуючись, пояснила

вона свої крила.

— Це після зустрічі з джадалом. Весь