Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

заговорив Талавір. — Я тепер найзасоленіший у Дешті.

Їм обом було ніяково.

— Ти зараз… — Ма зробила паузу, підбираючи вдале слово, —

…оригінальніший, чи що?

Губи Ма торкнула легка усмішка. Талавіру хотілося сказати, що вона

помиляється: він лише тимчасове непорозуміння, контейнер для зберігання двох

божевільних духів. І зовсім скоро отрута Амаги й Тарга роз’їсть його тіло. Хай

би що сталося, він не дозволить скривдити її чи Бекира. Але не зміг сказати

жодного слова, наче закляк під її поглядом. Ніхто й ніколи на нього ще так не

дивився.

У небі протяжно закричав король грифонів. Він шукав дружин. Талавір не

вірив, що птахолевиці вижили. Але за мить на землю важко опустилася

грифониха. З її спини сповзла чотирирука дочка Албасти й притулилася до

великої лапи. Брудними щоками дівчинки потекли сльози. Птахолевиця важко

дихала, з її рота текла кривава піна. Тільки тепер Талавір побачив, що в животі

тварини зяяла рана. Король грифонів тужливо закричав, ткнувся в морду

дружини, потім злетів у небо й зробив кілька кіл над місцем бою, наче досі не

міг повірити в те, що сталося.

Смерть грифонихи мало турбувала Сашу Бідного, що зліз з її спини. Він

побачив Ма й пошкандибав їм назустріч. На нього було страшно дивитися.

Халат перетворився на лахміття. Крізь дірки виднілися укуси молодняка. Маска

зникла, одне плече трималося на самих сухожиллях, але жовті очі люто палали.

— Ти мені винна, жінко! — ще з дороги прокричав Саша Бідний, ніскільки

не дивуючись змінам, що сталися з лікаркою.

— Залиш його, — прошепотіла Ма.

Але Талавір її майже не почув. Він прагнув перегородити дорогу

акинджию. Очі Саші Бідного задоволено блиснули, коли він побачив, що до

нього йде колишній Повноважний.

— Добре, пташко, з’ясуємо нарешті, кому дістанеться жінка. — Акинджий

одразу вдарив Талавіра по коліну.

Від несподіванки Талавір похитнувся й упав на землю. Саша Бідний

скочив йому на груди, продовжуючи гамселити здоровою рукою.

— Вона моя.

Талавір бачив кров на кулаці акинджия, здригався від ударів, але болю не

відчував. І лють теж почала відступати, наче раніше її живила тільки Амага. Але

щось змінилося. Талавір легко перехопив руку Саші Бідного й прислухався до

власних відчуттів. Амага не зникла, як йому спершу здалося, а лише зачаїлася.

Натомість усе дужче проступав Тарг. Джадал наближався.

— Зупиніться нарешті! Злізь із нього. — Кулак Ма прийшовся на прогнилу

щелепу Саші Бідного. Він охнув і завалився набік. Але й жінці не вдалося

втримати рівновагу. Вона наступила на крило, що вибилося з перев’язі, і

гепнулася поряд із чоловіками. Талавір спробував вибратися з-під обм’яклого

тіла Саші Бідного й пропустив момент, коли до гурту цікавих, що вже зібралися

довкола, підійшов гігант і накрив їх своєю тінню. Голоси принишкли, а коло

розширилося, наче потвори розступилися, щоб пропустити когось значущого.

— Ви порушили сон сестер! — прогриміло над його головою.

Усе ще лежачи на землі, Талавір задер голову й побачив величну жінку-кентавра. На її голові красувався чудернацький ковпак із пір’ям грифонів.

Зморшкувате обличчя перерізав шрам, як і оголені місця, де мали бути груди. У

руках жінка тримала списа з нанизаними на нього кількома головами чоловіків.

За її спиною висів лук, а на поясі бовтався пишно прикрашений сагайдак зі

стрілами. Лискуче хутро на кобилячій половині відливало бронзою, під

смаглявою шкірою людського тіла грали могутні м’язи. Хіба онук Азіза-баби

Кебап міг зрівнятися з кентаврихою міцністю статури.

«Гікія — королева амазонок», — промовив хтось з армійців і поспішив

відійти подалі. Талавір важко зіп’явся на коліна, — отрута духів та напад Саші

Бідного витягли з нього чимало сил, — для чогось обтрусив подерті штани й аж

тоді побачив, що вони билися поряд зі складеними тілами амазонок.

— Ці приблуди осквернили місце тризни! — проревіла кентавриха.

— Вони билися через неї. — Гуль з готовністю показала на Ма, що ніяк не

могла скласти крила, і підморгнула Талавіру, наче брала участь у вельми цікавій

забаві.Талавір спробував зіп’ястися на ноги, але копито кентаврихи змусило його

сидіти.— Чому? — Гікія подивилася на Ма, наче від її відповіді залежало, що

вона далі робитиме з Талавіром. На обличчі Ма застигла суміш здивування та

обурення. Вона явно не знала, що відповісти Гікії.

— Бей акинджиїв з Ак-Шеїх, — Ма з гірким видихом показала на Сашу

Бідного, що все ще приходив до тями в руках Скіф’янки, — хоче, щоб я

народила йому незміненого сина.

— А цей? — Кентавриха знову буцнула Талавіра.

— Гей, легше! Чого ніхто не сказав, що цариця амазонок має такий міцний

круп?— А цей, — незадоволено подивилася на Талавіра Ма, — кинувся мене

захищати.

— Забираєш його?

— Що? — не зрозуміла лікарка.

Гікія приставила списа до маківки Талавіра.

— Він осквернив місце упокоєння сестер. За це смерть. Але якщо він твоя

власність, говоритиму з тобою, — повторила Гікія. — Закон амазонок. Закон

Дешту.—Якщотинепогодишся,я візьму!—викрикнула знатовпуГуль.

— Беру! — Ма нарешті так-сяк склала крила й допомогла Талавіру

підвестися.

Спис Гікії перемістився до голови Саші Бідного.

— Прошу, — видихнула Скіф’янка, прикриваючи своїм тілом акинджия.

— Або я можу, — знову озвалася Гуль.

— Ти знаєш, що це означає, Скіф’янко, але чи приймуть тебе сестри?

— І що означає наша домовленість? — замість неї запитала Ма. Вона

згодилася забрати Талавіра, навіть не цікавлячись умовами. Але в Дешті будь-яка угода мала ціну.

— Ви станете частиною мого війська й понесете покарання за свою

власність.

— Гей, я не хотів нікого образити. Зі всією повагою, але до чого