Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

За броньованим склом завтовшки шість дюймів[170] мумія у військовій формі дивилася крізь нього.

Сміттєбак проліз під загорожею до входу в будку і наблизився до дверей маленької бетонної будівлі. Він смикнув двері — і вони відчинилися. Це добре. Коли в подібних місцях вмикається аварійне електропостачання, усе має замикатися автоматично. Якщо хтось сидів на унітазі — то він не вийде з туалету, доки криза не мине. Але аварійний генератор вимкнувся — і все знову повідмикалося.

Від мертвого охоронця поширювався сухий, солодкий, цікавий запах — наче для тоста змішали цукор і корицю. Він не гнив, його не роздуло — просто висох. На його шиї ще виднілися чорні плями — візитівка Капітана Трипса. У кутку за спиною охоронця стояла автоматична гвинтівка системи «браунінг». Чувак-Сміттєбак узяв її й вийшов.

Він виставив зброю на окремі постріли, повозився з прицілом, потім обпер приклад на своє худе праве плече. Прицілився в один із керамічних ізоляторів і натис на гачок. Почувся гучний хлопок, хвилююче запахло кордитом. Ізолятор розлетівся навсібіч, але біло-фіолетового спалаху — ознаки високої напруги — не було. Чувак-Сміттєбак усміхнувся.

Мугичучи, він наблизився до брами й оглянув її. Так само, як і будка, вона була незамкнена. Він штовхнув її і присів, завмер. Під дорогою була закладена міна. Невідомо звідки, але Сміттєбак це знав. Вона може бути готова до вибуху, а може й не бути готова.

Він повернувся до своєї машини, завів її і проїхав через аварійну загорожу. Вона зарипіла, тріснула, поламалась, і товсті шини її переїхали. Пустельне сонце пекло. Химерні очі Чувака-Сміттєбака щасливо блищали. Перед брамою він вийшов із машини, після чого знову її завів. Машина без водія проїхала в браму, розчинивши її. Чувак-Сміттєбак кинувся в будку.

Він замружив очі, але вибуху не було. Це добре, тут справді все повимикалось. Їхня система безпеки, може, з місяць попрацювала, а то й два, а потім від спеки й бездоглядності ґиґнула. Проте все одно обережність не завадить.

Тим часом його машина спокійненько їхала в бік залізної стіни довгого квонсетського ангара. Чувак-Сміттєбак побіг слідом і нагнав її саме в той момент, коли машина наїжджала на бордюр вулички, позначеної як Іллінойс-стрит. Він знову перемкнув передачу на нейтральну, і всюдихід зупинився. Він сів за кермо, розвернувся й під’їхав до того ангара спереду.

В ангарі були казарми. У приміщенні було темно, стояв такий самий цукрово-коричний запах. На приблизно п’ятдесяти ліжках тут і там лежали солдати — десятків зо два. Чувак-Сміттєбак пройшов між ліжками, гадаючи, куди ж це його несе. Тут же для нього нічого немає, правда? Оці люди — вони колись були своєрідною зброєю, але грип їх знешкодив.

Але в глибині будівлі було щось таке, що його зацікавило. Плакат. Чувак-Сміттєбак підійшов його прочитати. Спека було невимовна. Від неї пухла й пульсувала голова. Але, опинившись перед тим плакатом, він завсміхався. Так, це тут. Десь на цій базі є те, що він шукає.

На плакаті був зображений мультяшний чоловічок під мультяшним душем. Він старанно намилював свої мультяшні геніталії; їх практично не було видно за мультяшними бульбашками. Під картинкою стояло: «ПАМ’ЯТАЙ! У ТВОЇХ НАЙКРАЩИХ ІНТЕРЕСАХ — ЩОДНЯ ПРИЙМАТИ ДУШ!»

Під плакатом була жовто-чорна емблема з трьома трикутниками, розвернутими донизу.

Символ радіації.

Чувак-Сміттєбак засміявся, як дитина, і заплескав у долоні в повній тиші.

Розділ 69

Вітні Горґан виявив Ллойда в його кімнаті: той лежав на великому круглому ліжку, яке зовсім нещодавно ділив із Дейною Юрґенс. На його голих грудях стояла велика склянка джину з тоніком. Він похмуро дивився на себе в дзеркало на стелі.

— Заходь, — не надто чітко сказав він, коли побачив Вітні. — Бог’ради, не стій — у ногах правди нема. І стукати не тре’, нехай… От лажа…

— Ти п’яний, Ллойде? — обережно спитав Вітні.

— Ні. Ще ні. Але скоро буду!

— Він тут?

— Хто? Безстрашний вождь? — Ллойд сів. — Та десь тут. Опівнічний блукалець наш…

Він зареготав і знову ліг.

Вітні тихо сказав:

— Ти б обережніше. Ти ж знаєш, що не дуже безпечно так вимахуватися, коли він…

— На хуй.

— Пам’ятаєш, що з Геком Дроґаном сталося? І зі Стреллертоном.

Ллойд кивнув.

— Правду ка’ш. Стіни мають вуха. Їбучі стіни мають вуха. Чув таку приказку?

— Так — раз чи двічі. Тут це дуже правдива приказка, Ллойде.

— А то, — Ллойд раптом сів і кинув склянку через усю кімнату. Вона розбилася. — А це за підмітайла, правильно, Вітні?

— З тобою все нормально, Ллойде?

— Цілком. Хочеш джину з тоніком?

Вітні якусь мить вагався.

— Та ні, я його без лайму не люблю.

— Гей, Боже мій, не відмовляйся з такої простої причини! Є в мене лайм. У пляшечці! — Ллойд пішов до бару і показав Вітні пластикову баночку соку «РіаЛайм». — На вигляд — точнісінько як ліве яйце Веселого зеленого велетня[171]. Правда, кумедія?

— А на смак воно на лайм схоже?

— Звісно, — буркнув Ллойд. — А на що, по-твоєму, воно буде схоже — на сухий сніданок, бля? То що скажеш? Будь мужиком, випий зі мною.

— Ну… гаразд.

— То вип’ємо біля віконечка, на краєвид подивимося.

— Ні, — різко і хрипко сказав Вітні. Ллойд застиг, не дійшовши до бару, раптово зблід. Він подивився на Вітні, і на мить їхні очі зустрілися.

— А, ну добре, — погодився Ллойд. — Вибач, друзяко. Зі смаком проблеми.

— Та все нормально.

Але все не було нормально, й обидва це знали. Жінка, яку Флеґґ назвав своєю нареченою, учора викинулася з хмарочоса. Ллойд пам’ятав слова Козирного Туза, що Дейна не зможе стрибнути з балкону, бо вікна не відчиняються. Але коло пентхаусу є тераса. Певне, проектувальники не очікували, що той, хто селитиметься на такій висоті — здебільшого то були араби, — буде кидатися з даху. Багато ж вони знали!

Він намішав Вітні джину з тоніком, і вони якийсь час сиділи й пили мовчки. Надворі сонце сідало, розсипаючи червоне проміння. Урешті Вітні ледь чутно промовив:

— Ти як думаєш, вона це сама?

Ллойд знизав плечима.

— А яка різниця? Мабуть — я думаю, вона сама стрибнула. А ти б не стрибнув, коли б за нього заміж вийшов? Готовий ще по одній?

Вітні подивився