Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Астальдо 📚 - Українською

Читати книгу - "Астальдо"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Астальдо" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 157 158 159 ... 192
Перейти на сторінку:
ув’язнити божевільця, бо за нього прохали і сама Арельде, і Ітарільде… Ці добрі жони і діви… «Ах, Турондо… Ах, тату… Бідолашний Еол в розпачі, він не звик до життя в потаєному граді… Він отямиться, ми благаємо пробачення…» А до ранку Арельде згоріла мов свічечка… Не допомогли ні трави, ні цілительки.

— Отруєне лезо?

— Незнана отрута… Я запитував його про протиотруту — цей Еол поводився так, ніби він на допиті в Ангбанді. Мовчанка і ненависний погляд. Я не міг наказати його допитати… не міг стати тварью, та що там — я не знайшов би тих, хто виконав би мій наказ. Арельде гинула, а цей Моріквендо усміхався мені в обличчя. Вранці, коли тіло її захололо, я наказав воїнам вивести його на скелю і зіштовхнути звідтіля.

— О, жорстоко… — вимовив Фіндекано. Смертного вироку щодо Квендо ще не було виголошено жодним князем Ельдар.

— Якби він зізнався, чим змазав лезо, — сказав Туракано понуро, — я пощадив би його…

— А цей юнак, Маеглін?

— Зостався, ясна річ. Ним опікується Ітарільде. Навіть, якби я випустив його з граду, що неможливо, куди йому йти?

— Батько знає?

— Ні… Скажи йому сам.

Князь Нолофінве, з яким Фіндекано переговорив опісля, сприйняв тяжку звістку зі звичним холодним спокоєм. Його старший син знав, однак, що батько добре вміє тамувати біль і приховувати свої почуття, але у серці…

— Ось ми і залишилися з тобою самі, найстарший… — сказав Великий Князь рівним голосом.

— Татку, — не витримав Фіндекано, — у вас двоє синів!

— Моїм сином є ти… І був Аракано. Я не є батьком боягузів.

— Туракано не боягуз… Він тільки.

— Мовчи, мій Астальдо. Не говори…

Знову поплинув час… Гітлум та Дор-Ломін вже було заселено Аданами, як Дортоніон та Західний Белеріанд. З Таргеліону, щоправда, Адани пішли через раптовий напад орків, котрі пробралися в землі Моріфінве обхідним шляхом, через гори Еред-Ліндон.

— Карністіро кипів від люті, - оповідав Майтімо, котрий знайшов час приїхати погостювати на радість Ерейніона, котрий з підлітка став струнким юнаком і нагадував обом побратимам їхню щасливу валінорську юність. — він давно пропонував цим Аданам союз, але вони воліли жити хуторами, і не мати над собою володаря. Від орків вони б ніколи не врятувалися, хоча опиралися мужньо… Уяви, ці хуторяни звели укріплення в місці, де Аскар впадає в Геліон, і тиждень відбивалися від тварей мечами, мотиками, ціпами… Але за підмогою не посилали… Карністіро дізнався про неподобство від своїх вивідачів і тут таки повів на південь кінноту. Наші посікли орків на капусту…

— Який цікавий вираз, — всміхнувся Фіндекано.

— Набрався подібних від Аданів, — незворушно відповів Майтімо, — ну, і Карністіро очікував як не подяки, так, принаймні, прийняття пропозиції союзу в обороні Таргеліону. До нього виходить жона — виявляється, це вона очолювала оборону опісля загибелі батька і брата. Морьо розквітає усміхом — войовничі панни є його слабкістю — віддає в її розпорядження обоз з провіантом, і пропонує йти на північ Таргеліону, де й жити під його покровительством. А панна дивиться на нього орком і заявляє, що її народ ніякого захисту не потребує, і вони вирушають геть з цього гірського закутка. Карністіро від такої неввічливості побагрянів, але вчасно згадав, що перед ним діва, сів на коня і звелів трубити збір. Діва ж мовить незворушно: «Стривайте, а обоз? Ми не стали до вас на службу, а отже не беремо і платні.» Карністіро, хвала Богам, таки не забув, що перед ним Аданет, і відповів з крижаною ввічливістю, гідною дому Нолофінве, а не Феанаро: «Ми, Ельдар, не беремо назад дароване…» І рушив чвалом з місця — аж земля задрижала.

— Так це коли було?

— Доволі давно. Панни вже немає серед живих, а її піддані, народ Галет, живуть нині в Бретільському лісі.

— Це її звали Галет?

- Її…

— Несправедливо…

— Ніяк не можеш звикнути? — зітхнув Майтімо, — я теж… Амлаха вже нема… Бідолаха захворів на гарячку. Не врятували… Вони такі крихкі, ці адани… Тільки починаєш звикати до котрогось — а його fеа вже мандрує до Судді прямим шляхом.

При Ломіонському дворі нині вивчав науку воїна-Квендо один з правнуків Арадана, Гадор. Цього юнака вже можна було відріжнити від Еdel лише за формою вух — таким досконалим було його тіло і лице. Золотаве волосся його відсвічувало сяйвом, властивим раніше лише Ельдар, нагадуючи Фіндекано про золотоволосих Арафінвіонів. Княжі лучники, котрі вже давно перестали підсміюватись зі своїх союзників, вражені їхньою жадобою до знань і коротким віком, так і прозвали хлопчину Лоріндолом — Золотоволосим. Фіндекано збирався найближчим часом представити юнака до двору Великого Князя в Ейтель-Сіріоні. Він боявся і думати, що через два десятки літ в цьому золотому чубі з’являться срібні нитки, а ще через два десятки вродливе лице стане подібним до зморщеного плоду. Лоріндол розмовляв лише на витворному синдарині, чудово знав квенья — Фіндекано було дивно чути мову Валінору з вуст юнака, котрий потрапить на Захід лише безтілесним духом — писав вірші, грав на арфі та на флейті і чудово малював. Його молодший брат Гатар переймав від князя Дор-Ломіну мистецтво скульптора, а ще кілька нащадків Арадана присвятили себе ковальству та будівництву.

Князь Нолофінве охоче прийняв Гадора в Ейтель-Сіріоні. Фіндекано передав йому вітання від Руссандола, котрий помчав до свого Гімрінгу, стривожений чутками, переданими по палантиру. Орочі загони блукали порубіжжям, ніби випробовуючи оборону на міцність. Заходилося на яку-то велику неприємність — порубіжники, маючи сотні років досвіду, відчували це чудово.

— Нам не відсидітися в обороні, - говорив Нолофінве сину, — нас врятує лише наступ. З аданів вже можна формувати військо, їхні вожді віддані нам. Принаймні — Фінарато ручається за Беорінгів, а я впевнений в нащадках Арадана. Потрібен наступ, сину — тільки взяття Ангбанду врятує нас…

Фіндекано погоджувався з батьком, але знав, що не всі Нолдор думають так… Майтімо, не в змозі забути приниження і муки, рвався до бою, але його брати не підтримували його. Шалена Трійця вважала, що з них досить і того, що вони тримають порубіжжя, Амбаруссар пречудово жилося серед Лаіквенді, Макалауре ж складав пісні про приваби земель Ендоре, про пори року, про красуню-Синде, котра нарешті вдягнула на руку золотого персня, зробленого ним власноручно — і не думав ні про війну, ні про страшну Обітницю.

Про Сильмарили вже ніхто й не згадував — срібносяйні камені, один з приводів рушення, поволі ставали легендою. Майтімо пам’ятав — але він втрачав владу над братами, так само, як Великий Князь втрачав владу над усіма Нолдор.

Фіндекано вважав, що

1 ... 157 158 159 ... 192
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Астальдо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Астальдо"