Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

вдалось, припинилась і війна, якої, власне, ніхто й не називав війною. Король Анрі вже не бачив потреби самому вирушати на Рейн. Але битися йому кортіло так, як іще ніколи. По-перше, такий король, як він, завжди почуватиметься безпечніше при війську, ніж за спинами всієї варти в Луврському палаці. Бій — і в його клекоті можна забути, якої ганьби завдавали йому оті вбивці: так, наче він якийсь непевний бунтівник, що його тримають у постійному страху за своє життя. «Але ж я — принц крові, тож і буду поводитись, як король Наваррський».

Першого з двох вбивць він хотів був помилувати — аби тільки не дратувати Риму! Та як спіймано другого, їх обох засудили разом і стратили. Він погрозив також позовом про розлучення з пані Маргаритою Валуа — на підставі подружньої невірності. Вона зразу притихла, та й Рим зрозумів, що король Франції вже одужав від своєї тяжкої меланхолії. Тож коли Анрі й далі став виявляти давню твердість, його не спиняло ніщо: ні погрози відлученням, ні батьківські умовляння. Королівський парламент досі з усієї сили намагався обминати своєю увагою Нантський едикт, так що він ще не набув законної сили. І ось тепер Анрі сказав владне слово.

Він сказав його вченим правникам, яких колись любив, — а може, й вони його любили:

— Нині вже знову проповідують бунт, знову маячать попереду барикади, а ви, панове судді, тим часом забагатіли, спите на м'яких постелях у своїх власних домах, а не на соломі у в'язниці. А через це забули, з котрого боку барикади поставили вас доля й обов'язок. Та оскільки вже знову з'являються грізні призвістки, то хай вони будуть вам осторогою. Для мене вони важать мало, але для декого — багато. Колись давно я грав у карти з герцогом Гізом, то з карт крапала кров, і її не можна було стерти — крапала знов і знов. Кому це була призвістка — мені чи йому? Виходить, що не мені.

Так він почав, а потім викликав їх до свого кабінету, щоб вони, опинившись так близько від влади, настрахалися.

— Війна з протестантською вірою — ось чого вам хотілось би, еге? Барикад! Моя барикада на Рейні, я вас пошлю туди, отак як стоїте, у ваших довгих мантіях, і кожному дам у руки мушкета.

Цій погрозі вони б не дуже повірили, але він іще пообіцяв їм, що на місце кожного посадить двох чи трьох, отож прибутки їхні зменшаться вдвічі або й утричі. Така перспектива приборкала їх певніше, ніж погроза вкоротити підбурювачів на голову.

Парламент затвердив едикт. Рим не перечив.

Набравшись рішучості, він заразом одружив свою сестру з герцогом де Баром. Її високість сестра короля — протестантка, накинутий їй чоловік — католик; щоб їх повінчати, Анрі викликав архієпископа Руанського. То був його єдинокровний брат — нешлюбний, правда, та чи не однаково. І незчулась Катрін, як її звінчали — прямо в кабінеті короля.

Герцог відразу й попрощався, та й архієпископ зрозумів. що він тут уже зайвий. Брат і сестра опинились наодинці, віч-на-віч. Катрін сказала:

— Величносте! Я дивуюся вам. Яким молодим ви лишаєтесь! Яким швидким!

Він відчув похмуру іронію з відтінком покори.

— Пані, це треба було врешті зробити, — почула вона його слова; так сухо він ще ніколи в житті не говорив із нею. — Треба було — заради трону, заради мого наступника. Хай граф де Суассон більш не стоїть на шляху в мого спадкоємця.

Мізерне сестрине обличчя здригнулось. Вона схилила його й спідлоба кинула на брата швидкий погляд — добре, коли тільки суворий, а не якийсь іще прикріший. А потім сказала:

— Тоді вам, коли ви вже такий швидкий, слід було б отут сьогодні влаштувати зовсім інше вінчання.

Анрі мовчки відвернувся. Вона вже хотіла вийти, та враз він ступив до неї й ухопив її в обійми. Довго стояли вони обнявшись, і жодне з них не хотіло рознімати рук. Він нічого не пояснював, вона нічого не питала. Брат відчував: «Отак ми зістарілися. Пробач мені всі свої втрати. Своїй славі я приніс у жертву твоє щастя — не зопалу, бо я не швидкий, як ти кажеш. Я ж дав тобі зістарітися з ним, Катрін, пам'ятко по нашій любій матусі, що дивиться на мене твоїми очима. Поки ти ще тут, не все минулося».

А сестра відчувала: «Отже, ми маємо одне одного, як завжди, і хай кінець уже близько. Тричі смерть здіймала руку на тебе. Ти уникав її замахів — і хвороби, й ножа завдяки давньому досвідові з нею; та годі вже ризикувати. Зречися, любий брате, чарівної Габрієлі, бо вона коштуватиме тобі життя. Ми ж мали досить часу, щоб упокоритись. Одначе ти зостався молодим, твоя внутрішня стійкість не піддається літам, тебе ніщо по-справжньому не зачіпає. Ти не можеш зів'янути — можеш тільки зломитися. І невже я, отака втомлена, ще побачу, як ти лежатимеш на своєму парадному ложі з хрестом у складених руках?»

Анрі помітив, що вона здригнулася злякано. Відхиливши голову, він допитливо глянув їй у обличчя, а вона — йому. Очі в обох сухі. Де ви, сльози, де ті дні, коли ми сперечались, мирились, були добрі чи лихі, і нам легко й плакалось, і сміялося?

Чарівна Габрієль перемінила свою всім відому вдачу: стала примхлива. Хоч їй не нездужалось, вона цілий тиждень нікого до себе не впускала — замкнула навіть потайний хід зі свого дому до Лувру. Анрі посилав до неї пажа Сабле, щоб той спитав, чого вона жадає. Вона відказала, що має досить мороки зі своїми астрологами, від них у неї аж голова пухне. Юний Гійом схилив коліно й попросив вислухати його. Годі, нетерпляче гримнула вона й вигнала його. В ті дні її цікавили тільки її ворожбити.

Анрі боявся впливу таких людей. Він сказав:

— Вони брехатимуть доти, поки врешті, чого доброго, ще скажуть правду.

Через таку думку його зустріч із ними навряд чи минулась би спокійно, тому він попросив свою сестру сходити туди. Катрін подалася потайним ходом і стукала в двері, аж поки їй відчинили. Вона тихенько ввійшла до кімнати в позавішуваними вікнами, звідки чулися голоси. Одна-однісінька свічка освітлювала звіздаря, ворожку на картах і ще одного, що читав по лініях руки. Бідолашна красуня віддавала себе на поталу цим трьом мудрецям і без спротиву вислухувала їхні вироки, від яких інколи аж стогнала. Катрін пройняв глибокий жаль. «До чого ми дійдемо…» — часто казала вона віднедавна; і