Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

до решти, як це має бути, не можу з різних причин. З огляду на мої родинні обставини, я не міг би прожити з літератури вже через те, що мої роботи народжуються дуже повільно й мають особливий характер; крім того, моє здоров’я і вдача не дають мені жити, покладаючись на — у кращому разі — непевні заробітки. Тому я пішов на службу в товариство соціального страхування. Але тепер ці дві професії ніяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливі одразу всі троє. Найменше щастя в одній із них для мене обертається великим нещастям у другій. Якщо звечора я написав що-небудь пристойне, то другого дня в конторі весь палаю, і все падає мені з рук. Ці митарства стають чимдалі нестерпнішими. У конторі мене вистачає для виконання моїх зовнішніх обов’язків, але внутрішніх я не виконую, а кожен невиконаний внутрішній обов’язок обертається нещастям, яке потім мене вже не полишає. І до цих двох поривань, які ніколи не примиряться, я маю додати ще й третє — теософію? Чи не заважатиме вона першим і чи не заважатимуть перші дві і їй? Чи зможу я, уже й тепер такий нещасний, довести всіх трьох до кінця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо відчуваю, що коли ви вважаєте мене на це здатним, то я справді зможу взяти все на себе».

Він слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсім не стежачи за мною, цілком перебуваючи в полоні моїх слів. Час від часу він кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, він безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи її пальцем то до однієї ніздрі, то до другої.

27 травня. Сьогодні в тебе день народження, але я навіть не надсилаю тобі, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по суті, я навіть не в змозі подарувати тобі книжку. Тільки через те, що мені так потрібно сьогодні бодай хвилинку — хай навіть за допомогою цієї листівки — побути поруч із тобою, я пишу й почав зі скарги лишень для того, щоб тобі легше було мене впізнати.

15 серпня. Час, який оце минув і протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальній школі у Празі, в Королівській залі й у Чернівцях я перестав соромитися власного тіла. Як же пізно тепер, у двадцять вісім років, я надолужую своє виховання — на перегонах це назвали б пізнім стартом. І шкода від такого лиха полягає, либонь, не в тому, що людина не дістає перемоги, адже перемога — лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далі розпливається, стає безмежним і людину, яка намагається оббігти коло, заганяє всередину того кола. А втім, у цей почасти й щасливий час я помітив у собі багато чого й іншого і спробую в наступні дні це записати.

20 серпня. …Читав про Дікенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, й ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам…

29 вересня. Щоденники Ґьоте. Людина, яка не пише власного щоденника, хибно сприймає чужого. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґьоте: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.

Подорожні спостереження Ґьоте не такі, як нинішні, бо він провадив їх з поштової карети, й розвивалися вони простіше, адже місцевість змінювалася повільніше, і спостерігати її було багато легше навіть людині, котра тієї місцевості не знала. Це були спокійні, просто-таки ландшафтні роздуми. Позаяк місцевість відкривалась очам подорожнього в кареті незайманою, у своєму первісному вигляді, до того ж путівці розтинали краєвид багато природніше, ніж залізничні колії, з якими їх можна порівняти, либонь, як річки з каналами, то споглядачеві не треба було докладати величезних зусиль, і він без особливого напруження міг дати лад своїм враженням. Тим-то миттєвих спостережень трапляється мало, здебільша вони стосуються лише інтер’єрів, і там декотрі люди відразу й цілком розкриваються перед твоїми очима, як, наприклад, австрійські офіцери в Гайдельберзі, а ось оте місце про чоловіків у Візенгаймі, навпаки, нагадує швидше опис краєвиду: «Вони були в синіх сурдутах і білих камізельках, оздоблених плетеними квітками» (цитую з пам’яті). Багато написано про Райнський водоспад у Шафгаузені, а посередині там великими літерами: «Навіяні ідеї»…

2 жовтня. Безсонна ніч. Уже третя поспіль. Я швидке засинаю, але за годину прокидаюся, так ніби стромив голову в якусь фальшдірку. Сон відлітає геть, і в мене таке чуття, немовби я не спав зовсім або задрімав на мить під тонесеньким серпанком, і мені знов доводиться примушувати себе заснути, і я відчуваю, як сон не хоче йти до очей. І відтоді так триває години до п’ятої — я хоч і сплю, водночас яскраві сни не дають мені заснути. Я сплю просто-таки поруч із собою, тоді як сам я маю воювати зі снами. Десь над п’яту годину останні рештки сну розвіюються, я вже тільки марю, і це виснажує ще дужче, ніж коли не спиш. Одне слово, цілу ніч я перебуваю в такому стані, в якому здорова людина буває лише хвилину перед тим, як, власне, заснути. А коли прокидаюсь, усі сни збираються довкола мене, тільки я остерігаюсь повернутися в думках до них. Перед світанком я зітхаю в подушку, бо всі сподівання на цю ніч умерли. Я згадую про ті ночі, наприкінці яких вибирався з глибокого сну і прокидався так, ніби був замкнений у горіховій шкаралущі.

Сьогодні вночі приверзлася страшна мара — сліпа дитина, нібито дочка моєї ляйтмеріцької тітки, в якої, до речі, дочок нема, а є тільки сини, й один із них колись поламав собі ногу. До того ж було щось спільне між тією дитиною і донькою д-ра Ms., що, як я недавно завважив, з гарної дитини вже перетворюється на товсту, манірно вбрану