Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Українські православні віряни «побачили зброю в їхніх церквах, і священиків, які закликали до сепаратизму та приєднання до місцевих сепаратистських сил». Представники РПЦ «закликали до агресії. Вони казали, що Крим не був Україною, що Донбас не був Україною». Деякі священики Московського патріархату відмовлялися відправляти панахиди за загиблими українськими вояками[1196]. Священик РПЦ отець Олег із кафедрального собору Святого Духа у Слов’янську став капеланом Гіркіна та благословляв «ДНР», «ЛНР» і російські прапори.

У Криму ще 2010 року було створено воєнізовані табори під патронатом Синодального комітету РПЦ. Отець Віталій Веселий, настоятель Свято-Воскресенського храму Слов’янську та керівник місцевого Центру слов’янської культури, активно співпрацював із російськими окупаційними силами. У цих священиків РПЦ були такі самі погляди, як у Гіркіна та інших російських націоналістів й імперіалістів: на їхню думку, України не існує, а українці є відгалуженням російського народу.

Протестанти стали мішенню для росіян і російських маріонеток ще й через їхній зв’язок з США, які, на думку адептів «російського світу», просувають некорінні релігійні конфесії на «православній землі». РПЦ та її козаки-бойовики називали протестантів «сектантами». У квітні 2014 року, коли окупаційні загони захопили західну частину Донецької області, священики РПЦ прибули з козаками та «місцевими бандитами» і вимагали від представників інших релігійних конфесій віддати їхні будівлі та храми. У Слов’янську загони росіян і російських маріонеток передали протестантські храми РПЦ, яка дозволяла використовувати їх для вправляння у стрільбі й воєнізованій підготовці[1197]. Ці ж священики благословляли обстріли українських військ. До протестантських храмів вони часто ставилися із презирством і використовували їх під сховища зброї.

Упродовж недовгої російської окупації у Слов’янську було вбито чотирьох членів протестантської Євангельської церкви Преображення Господнього: двох синів пастора Олександра Павенка, Рувима і Альберта, та двох дияконів, Віктора Брадарського і Володимира Величка. Їх затримали 8 червня 2014 року, наступного дня стратили, а тіла поховали у братській могилі разом з іншими жертвами[1198]. Також затримали керівника Євангелічної асоціації «Церкви Божої» єпископа Олексія Демидовича і члена церковної волонтерської групи Геннадія Лисенка. Їх били та кололи багнетами, Лисенку зв’язали руки й ноги, але, на щастя, вони вижили. Ще один протестантський священик, пастор Микола Калініченко із церкви «Слово життя» в Шахтарську, пережив імітацію розстрілу[1199]. Деяких протестантських лідерів у Слов’янську вбили з метою заволодіння їхнім бізнесом місцеві злочинці, які приєдналися до російських маріонеток[1200].

Переслідування конфесій, що не належали до російського православ’я, в окупованих районах, спонукало євреїв, протестантів, українських православних та греко-католиків тікати на підконтрольні Україні території. Російські маріонетки нищили або ушкоджували храми УПЦ КП та релігійні споруди інших конфесій, репресували й убивали українських православних священиків і протестантських пасторів. Від 30 до 40 храмів УПЦ КП на окупованому Донбасі було закрито, а священнослужителі втекли після публікації їхніх прізвищ у «списках на ліквідацію». У Слов’янську та Новоазовську священиків УПЦ КП викрадали, погрожували їм і по-звірячому били, а їхні церкви обстрілювали і грабували. Протестантських пасторів Олександра Шуміна, Валерія Лоторева, Павла Мінькова та Юрія Іванова викрали та змусили працювати в таборах російських маріонеток[1201]. У Криму УПЦ КП потерпала від нападів козаків і бойовиків, позаяк її вірних і священиків звинувачували в тому, що вони «фашисти» і «сатаністи». Церковні приміщення плюндрували; їх пікетували протестувальники, які тримали плакати із провокаційними гаслами, як-от «Ні “Правому сектору” у Криму!»[1202].

Жорстоке та негуманне поводження з українськими військовополоненими не дивує: врешті-решт, російська влада ніколи не поважала навіть співвітчизників-жертв воєнних дій і військовополонених. Ставлення до росіян, які загинули під час двох чеченських конфліктів[1203], стало проявом ширшої культури неповаги до життя та прав людини в російській та радянській історії. Брак поваги до людського життя — «традиційний в Росії», де ніколи не існувало верховенства права і де людина не має жодної цінності. Девід Саттер пише, що «марнотратне ставлення до індивіда домінувало в посткомуністичній Росії, і це відображалося в окремих долях»[1204]. Приклади порушення прав людини та воєнні злочини представлено нижче.