Читати книгу - "Маг"

— Чи бувають у селі його гості?

Корчмар заперечив байдужим рухом голови. Його це не цікавить. Я не відступав.

— Якби хтось відвідав «Бурані», то ви б дізналися про це?

Він знизав плечами.

— Ісос[178].

Тут мені поталанило. З-за рогу вигулькнув якийсь дрібний дідок і обійшов корчмаря ззаду. Поношена моряцька шапка, синя полотняна одежинка — така вже прана-перепрана, що аж біла. Коли він проминав нас, Георгіу кинув на нього оком і обізвався:

— Е, барба Димітракі. Ела[179]. Побалакаєш з англійським професором.

Старий спинився. Йому близько вісімдесяти. Не поголився, трясеться, але ще не вижив із розуму. Георгіу обернувся до мене.

— Перед війною він був попередник Гермеса. Возив до «Бурані» пошту.

Мало не силоміць я посадив Димітракі за столик, а тоді замовив узо і закуску.

— Чи добре ви пам’ятаєте «Бурані»?

Він махнув немічною рукою. Добре. Аякже, дуже добре. І додав кілька слів, яких я не зрозумів. Георгіу, винахідливий у символіці, склав на стільниці сигарети та сірники на подобу цеглин. Будова.

— Розумію. Це було у двадцять дев’ятому?

Дідок ствердно кивнув.

— Чи багато гостей приїжджало до пана Конхіса перед війною?

— Багато, багато гостей? — Здивувавшись, Георгіу навіть повторив моє питання. Відповідь прозвучала так само, тільки без питальної інтонації.

— Чужинці?

— Багато чужинців. Французи, англійці. Усі.

— А шкільні вчителі англійської мови там бували?

— Не, не. Олі[180].

— Чи пам’ятаєте їхні імена?

Димітракі усміхнувся на таке нерозумне запитання. Та ні, він не пам’ятає навіть їхнього вигляду. Тільки те, що один гість був дуже високий на зріст.

— Ви бачили їх у селі?

— Іноді. Іноді.

— Що вони робили в «Бурані»? Тоді, перед війною?

— Вони ж чужоземці.

Такий зразок селянської логіки розсердив корчмаря.

— Не, барба. Ксені. Ma ті еканон?[181]

— Музика. Співи. Танці.

Не повіривши, Георгіу підморгнув мені. Мовляв, це вже стареча недоумкуватість. Але я знав, що дідкові можна повірити. Та й Георгіу поселився на острові допіру в 1946 році.

— Які саме співи й танці?

Димітракі не пам’ятав. Засльозені очі вдивлялись у минуле, але нічого не знайшли. Однак він додав:

— І не тільки. Вони грали у виставах. — Корчмар зареготав, але старий порушив плечима й запевнив: — Правду кажу.

Вищирившись, Георгіу нахилився до нього.

— А ти кого грав, барбо Димітракі? Карайозіса?

Карайозіс — це відповідник англійського Панча та французького Полішинеля, персонаж із грецького театру тіней.

Я дав зрозуміти, що вірю старому.

— Які вистави?

По обличчі було видно, що це не збереглось у пам’яті.

— У саду був театр.

— Де саме?

— За будинком. Із завісою. Справжній театр.

— Ви знаєте Марію?

Я дізнався, що в довоєнні часи на віллі хазяйнувала інша економка, Сула. Вона померла.

— Коли ви були там востаннє?

— Дуже давно. Ще перед війною.

— Ви й досі приязно ставитеся до пана Конхіса?

Димітракі кивнув, але стримано й непереконливо.

— Тоді розстріляли його старшого сина, — втрутився корчмар.

— Ой. Мені дуже прикро. Вибачте.

Старий знизав плечима. Такий кисмет[182].

— Цей чоловік не лихий, — сказав він.

— Чи пособляв він німцям під час окупації?

Димітракі сіпнув головою. Тверде «ні». Георгіу кашлянув на знак незгоди. Вони засперечалися — торохтіли так прудко, що я майже нічого не розумів. Розібрав тільки слова старого: «Я тут був. А тебе не було».

— Він подарував дідові хату, — знову підморгнув мені Георгіу. — І гроші йому щороку платить. Дід не сміє признатися, що він думає про Конхіса насправді.

— Іншим родичам розстріляних він теж платить?

— Ет. Кільком дідкам і бабкам. Чом би й ні? Він же мільйонер, кури грошей не клюють.