Читати книгу - "Війни художників"

— Вибачте, гер Нікола, — сказав він Гущенкові, який сидів навпроти, гортаючи альбом із фотокартками, і взяв слухавку.

На столі стояла майже порожня пляшка французького шампанського і два бокали. Ще одна, порожня, стояла під столом. А ще на столі стояла розкрита коробка німецьких цукерок «Frühling». Кілька розгорнутих альбомів з фотографіями фюрера. Словом, все свідчило про те, що робота над майбутньою книгою Гущенка у розпалі.

Гофман, обличчя якого відразу стало серйозним, поклав слухавку і вибачився перед Гущенком, що не може завершити цікаву бесіду, бо його терміново розшукує ад’ютант фюрера Шауб.

— Шкода, така гарна бесіда, — розчаровано зауважив Гущенко.

— Мені теж шкода, гер Гущенко. Думаю, фюреру я потрібен у якості фотографа або консультанта з якогось мистецького проекту. Я зателефоную вам завтра.

Вони розпрощалися. Утім, ні наступного дня, ні через два дні Гофман так і не зателефонував Гущенкові.

Шауб, зустрівши Гофмана у своєму кабінеті, сказав, що за дорученням фюрера він має взяти фотоапарат і за годину бути готовим до тривалого відрядження.

— Наскільки тривалого? — поцікавився Гофман.

— Тиждень, місяць, рік, — загадково розвів руками Шауб. — Хто знає…

— Але ж я маю підготувати особисті речі, — здивовано заперечив Гофман. — Я маю знати хоч приблизний термін!

— Жодних особистих речей, вас усім забезпечать. Але піти з дому маєте таким чином, щоб вашого від’їзду ніхто, крім дружини, не помітив. Зустріч за годину у дворі рейхсканцелярії.

За годину у дворі рейхсканцелярії зібралися Йодль, Кейтель, ад’ютанти і секретарки фюрера, на всіх їх чекало кілька автомобілів.

— Куди ми, гер Гітлер? — звернувся Гофман до фюрера, який вийшов у супроводі двох охоронців. Гофману та ще кільком старим партійним товаришам фюрера дозволялося називати його не «мій фюрер», а просто — гер Гітлер.

Військові виструнчилися і віддали честь, Гітлер вітально махнув рукою. Він був у своєму традиційному офіцерському кашкеті й шкіряному двобортному плащі без знаків розрізнення. Лише на рукаві білів теж традиційний партійний орел на чорному тлі.

— У Норвегію? — не вгавав Гофман. На правах особистого друга йому дозволялася подібна безцеремонність.

— Хто вам сказав? — загадково посміхнувся Адольф Гітлер, оглядаючи присутніх і по черзі потискаючи всім руки.

— Сам здогадався, — наморщив лоба фотограф.

— Ваша прозорливість, Гофмане, не має меж, але нікому ні слова! — розсміявся фюрер. — Прошу всіх сісти до автівок і завісити шторки.

Автомобілі у супроводі посиленої охорони і десятка мотоциклістів з автоматами рушили у напрямку аеропорту в Штаакені. Усі були впевнені, що звідти й відбудеться виліт. Але виявилось, що виїзд у бік аеропорту був лише маскувальним маневром. Біля аеропорту, пропустивши кортеж, дорогу перекрив загін з особистої охорони фюрера. Кілька випадкових автомобілів, що їхали слідом, були затримані. Кортеж поїхав далі, минаючи місто.

За півгодини автомобілі зупинилися біля крихітної залізничної станції, де стояв спецпотяг фюрера.

У голові потяга глухо гуділи два надважких локомотиви, до другого локомотива був причеплений броневагон із зенітними гарматами, біля гармат виструнчилися військові у касках. За броневагоном ішов особистий вагон фюрера. У цьому вагоні була спальня, кімната для прислуги і їдальня. Далі було причеплено штабний вагон з кімнатою для нарад і пунктом зв’язку. Слідом — вагон з особистою охороною фюрера. Тут були місця для 24-х офіцерів СС. За вагоном охорони — три купейних пасажирських вагони, один багажний. Замикав ешелон ще один броневагон із зенітками.

Ледь усі встигли зайняти місця в вагонах, потяг, брязнувши буферами, рушив. Ішов неспішно — кілька років тому потяг фюрера зійшов з рейок на швидкості 100 кілометрів на годину. Тоді ніхто не загинув, але відтоді машиністам потяга фюрера заборонялося перевищувати швидкість 70 кілометрів на годину. Судячи по зоряному небу, потяг ішов у північному напрямку. Значить, таки у Норвегію…

Усі зібралися на вечерю у вагоні-ресторані й почали висувати свої версії про напрямок і мету поїздки. З’явився Гітлер у супроводі ад’ютанта Шауба і жваво підтримав загальну розмову. Він був дуже загадковим і закликав усіх висувати припущення. Вислухавши чергове, він сміявся і хитав головою. Здавалося, крім фюрера та його ад’ютантів, про кінцеву точку маршруту не знає ніхто.

Більшість сходилась на тому, що потяг рухається в Норвегію.

Гітлер відмовився від вечері, випив чашку кави зі своїми улюбленими вершковими тістечками. Їх він з’їв не менше шести. Дозволив офіціантам відкоркувати для охочих десять пляшок французького шампанського і, так і не розкривши географію поїздки і не прибравши з обличчя загадкової посмішки, пішов до себе. Потяг тим часом зупинився в містечку Селле. Назва станції була завішена тканиною, і на пероні не горів жоден ліхтар. Але Генріх Гофман бував тут кілька разів і відразу упізнав станцію, про що і сповістив ад’ютантів і секретарок Гітлера, які ще залишалися в ресторані.

Гофман ще випив склянку шампанського, цокнувшись бокалом з двома молоденькими секретарками Гітлера. Обидві — шатенки з укладеним за останньою модою волоссям — хвилями, зачесаними назад. Гарненька, з дрібними рисами Герда Дарановські й некрасива, з грубуватим обличчям і «видатним» носом Кріста Шредер були не проти продовжити вечір з веселим і дотепним Гофманом. Але до їхнього столу підсів здоровань і зануда, вусатий 57-річний блондин, начальник Верховного головнокомандування вермахту Вільгельм Кейтель. Батько шістьох дітей — трьох хлопців і трьох дівчат — теж був не проти пофліртувати з молоденькими секретарками. До речі, не старшими за його доньок.

Вагон-ресторан у потязі фюрера був не тільки місцем прийому їжі. Сюди приходили випити чашку кави й обговорити останні новини, які сюди надходили набагато раніше, ніж на шпальти газет чи в радіоефір. Гітлер підтримував у потязі атмосферу рівного спілкування, коли табель про ранги не має значення. Він пив каву зі своїми секретарками й ад’ютантами. І рейхсфюрер Гіммлер, і рейхсляйтер Борман, і всі ці фельдмаршали, виховані на прусському військовому гонорі, повинні були на рівних спілкуватися