Читати книгу - "Замогильні записки"

Можливо, настануть часи, коли на зміну нинішньому суспільному устрою прийде нове суспільство і війна здасться жахливим, незбагненним безглуздям, але нам до цього ще далеко. Деякі розбірливі філантропи готові знепритомніти від самого тільки словосполучення громадянська війна: «Співгромадяни вбивають один одного! Брат іде на брата, син на батька, батько на сина!» Все це, звичайно, вельми сумно, проте націям доводилося загартуватися й відродитися в міжусобних чварах. Не громадянські війни, а напади чужоземців занапащали народи. Порівняйте Італію того часу, коли її роздирали усобиці, з Італією теперішньою. Необхідність грабувати сусіда і небезпека загинути від його руки сумна, але, правду кажучи, чи набагато милосердніше винищувати родину німецьких селян, яких ви раніше в очі не бачили і які не зробили вам нічого поганого? – а проте ви без найменшого каяття оббираєте і вбиваєте їх, ви зі спокійною душею ґвалтуєте іноплемінних жінок і дівчат – адже йде війна! Щоне кажи, громадянські війни менш несправедливі, менш огидні і більш природні, ніж війни з чужоземцями, якщо тільки ці останні не важать на незалежність вашої вітчизни. В усякому разі, причиною громадянських воєн є особисті образи, відверті, загальновизнані антипатії; громадянські війни – дуелі у присутності секундантів, де супротивники знають, чому взялися за шпаги. Пристрасті не виправдовують зло, але вибачають його, пояснюють, дозволяють зрозуміти, як воно виникло. А чим виправдати війну з чужоземцями? Зазвичай народи вбивають один одного з примхи нудьгуючого короля, з волі честолюбного інтригана, за наказом міністра, котрий прагне усунути суперника. Час покінчити із застарілою сентиментальщиною, яка більше личить поетам, ніж історикам. Фукідід, Цезар, Тіт Лівій промовляють скупі слова скорботи і йдуть далі.

Незважаючи на всі лиха, які несе із собою громадянська війна, страшна вона тільки в одному випадку: коли яка-небудь із партій вдається до допомоги чужоземних держав або коли сусідні держави, скориставшись з розколу всередині країни, нападають на неї; в обох цих випадках країні загрожує втрата незалежності. Історія Великої Британії, Іберії, візантійської Греції, а в наші дні Польщі мають приклади, про які не треба забувати. Втім, за часів Ліги обидві партії по черзі закликали до себе на допомогу іспанців та англійців, італійців та німців і тим підтримували рівновагу всередині Франції.

Карл X зробив помилку, вирішивши підкріпити свої ордонанси силою багнетів; що б не керувало його міністрами – покора чи сваволя, – їм немає виправдання, бо з їх провини пролилася кров містян і солдатів, які не мали один до одного ніякої ненависті; вони уподібнилися до терористів-теоретиків, які з радістю вдалися б до терору в країні, де час терору минув. Але Карл X зробив помилку й тоді, коли не прийняв виклику і не чинив опору людям, які повстали проти нього, незважаючи на всі зроблені ним поступки. Він не мав права, передаючи вінець своєму внукові, сказати цьому новому Іоасу: «Я поставив тебе на царство, щоб ти гибів на чужині, щоб ти, знедолений вигнанець, ніс тяготи моїх років, моєї знедоленості і мого скіпетра». Не варто було заразом дарувати Генріху V корону й відбирати у нього Францію. Тому, хто проголошений французьким королем, личить жити і померти на землі, в якій спочиває прах Святого Людовіка і Генріха IV.

Утім, коли запал мій трохи згасає і я знову починаю міркувати спокійно, я розумію: у тому, що події набули такого характеру, видно Божий перст. Якби двору вдалося здобути перемогу, він позбавив би Францію всіх суспільних свобод; звичайно, рано чи пізно народ повалив би його владу, але протягом кількох років суспільство стояло б на місці; відроджена конгрегація переслідувала б усіх, хто трактує поняття монархії занадто широко. Кінець кінцем те, що сталося, зумовлене самим розвитком цивілізації. На все воля Господня: він наділяє сильних світу цього пороками, які у призначений час нищать їх, щоб ці лжемудреці, що зловживають своїми талантами, підкорилися вищому промислу.

Після того як королівська родина відмовилося від боротьби, я зміг подумати про себе. Тепер мене турбувала лише промова в палаті перів. Виступати у пресі було неможливо: якби монархію знищили вороги корони, якби Карла X повалили чужоземні війська, я взявся б за перо і, якби мені дозволено було вільно висловлювати свої думки, зумів би зібрати біля уламків трону численних прихильників поваленої монархії; проте монархія знищила себе сама; міністри відібрали у країни дві головні свободи; з їх провини король став кривоприсяжником, причому не на словах, а на ділі, і перо моє втратило силу. Що я міг сказати на захист ордонансів? Хіба мав я право, як і раніше, прославляти чесність, щиросердість, шляхетність законної монархії? Хіба міг стверджувати, що в ній – найнадійніший захист наших інтересів, законів і незалежності? Я завжди був поборником старовинної династії, але династія ця залишила мене беззбройним перед лицем ворога.

Тому я з великим здивуванням дізнався, що, незважаючи на мою нинішню слабкість, новий король шукає моєї допомоги. Карл X зневажав мої послуги, Філіп спробував привернути мене на свій бік. Спочатку пан Араго передав мені чимало піднесених і палких слів од імені пані Аделаїди, потім граф Анатоль де Монтеск’ю прийшов уранці до пані Рекам’є і повідомив мене, що пані герцогиня і пан герцог Орлеанські були б щасливі бачити мене в Пале-Руаялі. На той час у палаці працювали над декларацією, що узаконювала перетворення королівського намісника на короля. Можливо, Його Королівська Високість визнав за потрібне спробувати послабити мій опір перше, ніж я висловлюся публічно. Утім, він міг також думати, що після втечі трьох королів я вважаю себе вільним від колишніх зобов’язань.

Пропозиції пана де Монтеск’ю вразили мене. Проте я не відмовився від них одразу, бо, не спокушаючись щодо можливого успіху, все ж таки сподівався, що поради мої матимуть деякий вплив. Разом із посланцем майбутньої королеви я вирушив у Пале-Руаяль. Я увійшов до палацу з вулиці Валуа; мене провели у скромні покої пані герцогині Орлеанської і пані Аделаїди. Колись я мав честь бути їм відрекомендований. Пані герцогиня Орлеанська всадовила мене поряд із собою й одразу ж зізналася:

– Ах, пане де Шатобріан, ми такі нещасні! Можливо, єдиний наш порятунок – у тому, щоб усі партії забули свої чвари! Чи не так?

– Пані, – відповів я, – все складається напрочуд вдало: Карл X і пан дофін зреклися престолу; тепер король – Генріх, а пан