Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

проступала недовіра. Кедсті, інспектор Північно-Західної кінної поліції, який очолював Н-ську дивізію на час безстрокової відпустки суперінтенданта, сполотнів більше, ніж навіть дівчина, чиї нервові пальці хутко переносили на папір кожне слово, сказане в цій кімнаті. О’Коннор, штаб-сержант, здавалося, утратив дар мови. Низенький гладко виголений католицький місіонер, чиєї присутності як свідка вимагав Кент, сидів, міцно сплівши пальці, й мовчки міркував про місце цієї трагедії в ряді інших, бачених ним у цій глушині. Усі вони були друзями Кента, близькими друзями — за винятком дівчини, яку за даних обставин привів із собою інспектор Кедсті. З цим низеньким місіонером Кент провів багато часу вечорами, таємничо обмінюючись розповідями про дивні загадкові події, що траплялися в лісі й за межами лісу — на великих просторах Півночі. Дружба з О’Коннором походила з їхнього братерства під час спільного вистежування злочинців. Це вони в парі доставили в місто двох убивць-ескімосів, яких упіймали в гирлі ріки Маккензі — пригода, що тривала чотирнадцять місяців. Кент любив О’Коннора, з його червоним обличчям, рудим волоссям і великим серцем, і найсумнішим в усій цій історії для нього було те, що їхній дружбі наставав кінець.

Але найбільше його вражав інспектор Кедсті — навіть у цю мить, коли роздута артерія над його серцем готувалася вибухнути (що, на думку лікаря, могло статися в будь-який момент). Кедсті, командувач Н-ської дивізії, найбільшої і найвідчайдушнішої дивізії на всій Півночі. На смертному ложі Кента його розум не втрачав здатності аналізувати, і Кедсті, щойно ввійшовши в кімнату, одразу здивував його. Командир Н-ської дивізії був незвичайною людиною. Шістдесяти років, з металево-сивим волоссям, холодними, майже позбавленими кольору очима, у яких годі було й шукати ознак милосердя чи страху, і непохитною витримкою — жодного разу Кент не бачив його хоч трохи стурбованим. Саме така залізна людина потрібна була, щоб командувати Н-ською дивізією відповідно до закону, адже ця дивізія контролювала територію в шістсот двадцять тисяч квадратних миль у Північній Америці, довжиною більше ніж на дві тисячі миль на північ від 70-ї паралелі, а найвіддаленіші кордони її сягали на три з половиною градуси за Північне полярне коло. Для поліції утримувати цю територію означало підтримувати закон у країні, площа якої в 14 разів перевищувала площу штату Огайо. І Кедсті виконував свої обов’язки так успішно, як не здатна була б виконувати їх жодна інша людина.

І тепер з усіх п’ятьох, що були перед Кентом, саме він, Кедсті, нервував найбільше. Його обличчя було сірим, мов попіл. Кілька разів Кент уловлював тремтіння в його голосі. Він бачив, як його руки міцно стискають поручні крісла — доки сухожилки не натягувалися так, що, здавалося, зараз розірвуться. Ніколи раніше він не бачив, щоб Кедсті вкривався потом.

Двічі інспектор обтирав лоба хустинкою. Він уже не був Мінісак — «Скеля», як прозвали його індіанці з племені крі. Броня, яку не міг пробити жоден спис, наче впала з нього сама. Він більше не був Кедсті, найгрізнішим слідчим на службі Його величності. Він нервував, і Кент бачив, як він намагається опанувати себе.

— Ти, звичайно, розумієш, що це означає для нашої служби, — мовив інспектор твердим тихим голосом. — Це означає…

— Ганьбу, — кивнув Кент. — Знаю. Чорну пляму на бездоганному щиті Н-ської дивізії. Але тут нічого не вдієш. Я вбив Джона Барклі. Той чоловік, що сидить у вас в караульному приміщенні і якого засудили до повішення, не винний. Я все розумію. Нашим людям неприємно буде дізнатися, що сержант кінної поліції Його величності — звичайнісінький убивця, але…

— Не ЗВИЧАЙНІСІНЬКИЙ убивця, — перебив Кедсті. — Судячи з твоїх слів, злочин був скоєний навмисно — злочин до останньої деталі настільки жахливий, що не заслуговує на прощення. Ти діяв не в стані афекту. Ти холоднокровно катував свою жертву. Це неможливо!

— І все-таки це правда, — сказав Кент.

Він дивився, як тонкі пальці стенографістки фіксують сказане ним і Кедсті. Промінчик сонця торкнувся її схиленої голови, і він споглядав руденькі зайчики в її волоссі. Потім перевів погляд на О’Коннора. І в цю мить командир Н-ської дивізії схилився над ним, так низько, що його обличчя майже торкнулося обличчя Кента, і тихо, щоб жоден із чотирьох присутніх не чув, прошепотів:

— КЕНТЕ, ТИ БРЕШЕШ!

— Ні, це правда, — відповів Кент.

Кедсті відсахнувся, машинально витираючи піт, що знову проступив на чолі.

— Я вбив Барклі, і він помер саме так, як я хотів, — вів Кент далі. — А я хотів, щоб він страждав. Єдине, чого я вам не скажу, це ЧОМУ я його вбив. Але на те була вагома причина.

Він побачив, як нервово затремтіли плечі дівчини, яка вносила його самозвинувачення до протоколу.

— Тож ти відмовляєшся назвати свій мотив?

— Саме так — окрім того, що він заподіяв мені достатньої шкоди, щоб заслуговувати на смерть.

— І ти робиш це зізнання, знаючи, що стоїш на порозі смерті?

Квола посмішка торкнулася губ Кента. Він глянув на О’Коннора і на мить побачив, як в очах того блиснув вогник їхньої давньої приязні.

— Так. Лікар Кардіґен казав. Якби ні, я дозволив би, щоб того хлопця в караулці повісили. Клята куля прикінчила мене — і врятувала його!

Кедсті звернувся до дівчини. З півгодини вона перечитувала свої записи, а потім Кент поставив на останньому аркуші своє ім’я. Після того Кедсті піднявся зі свого крісла.

— Ми завершили, джентльмени, — сказав він.

Вони потяглися до виходу. Дівчина першою поспішила до дверей, прагнучи звільнитися від тяжкого обов’язку — її нерви були напружені до краю. Командир Н-ської дивізії покидав кімнату останнім. Кардіґен вагався, немов бажаючи лишитися, але Кедсті рішуче спрямував його до виходу. Він виходив останнім і вже на порозі озирнувся. На мить Кент зустрів його погляд, і в цю мить у нього виникло враження, якого не було, доки інспектор залишався в кімнаті. Це було несподівано, як удар електричним струмом, і Кедсті, напевно, помітив, як перемінилося його обличчя, адже швидко позадкував, зачиняючи за собою двері. І тоді в очах інспектора Кент побачив вираз не звичайного переляку — якби на місці Кедсті був хтось інший, Кент заприсягнув би, що це страх.

Попри всю жахливість моменту, Кент не втримався від посмішки. Потрясіння минуло. Він знав, що, згідно з положеннями Кримінального кодексу, Кедсті зараз наказує штаб-сержанту О’Коннору приставити охоронця до його дверей. Той факт, що він міг у будь-який момент віддати богові душу, з юридичної точки зору не мало жодного значення. А Кедсті завжди суворо дотримувався букви закону. Крізь зачинені двері до нього