Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Бути поруч із нею дивно. Мало того, що балакаєш до історичної легенди віком у кілька століть — і це усвідомлення нерівномірне — іноді далеке, а іноді дико відчутне. На додачу, в тому, як вона приходить і зникає, як міняється місцями з Сильвою Ошімою, чимдалі більш проявляється якась текуча легкість — так само Джапаридзе зі своїм першим помічником змінюють одне одного на містку. Іноді прямо бачиш, як воно відбувається — наче спалах статики на її обличчі — а тоді вона кліпає очима, і ти вже говориш з іншою жінкою. Часом я не впевнений, з котрою з них балакаю. Доводиться стежити за рухами обличчя і знову дослухатися до модуляцій голосу.

Мені цікаво, чи цей новий непевний тип особистості стане за наступні десятиліття загальнолюдською реальністю. З того, що розповідає Сильва, коли вона за кермом — проти цього нема жодної причини. Потенціал списантських систем майже нескінченний. Для того, щоб упоратися з ними, потрібна сильніша людина, але так було завжди, з кожним значущим кроком у нашому технологічному розвитку. Обійтися старими моделями стає неможливо, і доводиться рухатися вперед, будувати кращі розуми й тіла. Або так, або всесвіт підкрадеться болотяною пантерою і зжере нас живцем.

Я намагаюся не думати надто багато про Шегешвара й решту. Особливо про іншого Ковача. Потихеньку я знов починаю розмовляти з Ядою, бо врешті-решт не можу винуватити її в тому, що вона зробила. А Вірджинія Відаура, у вечір, коли ми вийшли з Новопешта на борту «Гайдучої доньки», дала мені урок того, як миритися з такими речами. Ми ніжно кохалися, дбаючи про її обличчя, що повільно відновлювалося, а тоді вона заплакала і всю ніч проговорила про Джека Душа-Бразила. Я слухав і вбирав усе, як вона навчила мене століття тому. А вранці вона взяла мою світанкову ерекцію в руку, розігнала її, обійшла губами й впустила в себе, і ми знову кохалися, а тоді встали з ліжка назустріч новому дню. Відтоді вона не згадувала Бразила, а коли його необачно згадував я, вона кліпала й усміхалася, і сльози вже не наверталися їй на очі.

Ми всі вчимося з чимось миритися, жити з нашими втратами й натомість турбуватися про те, що можемо якось змінити.

Оїші Емінеску якось сказав мені, що нема сенсу звергати Перші родини, тому що так Протекторат просто пришле на Світ Гарлана посланців. Він вважав, що квеллізм би не вижив, якби в часи Виселення посланці вже існували. Гадаю, що почасти він має рацію, і навіть сама Квелла поки що не може переконливо довести якусь іншу точку зору, але коли сонце схиляється до шліфованого вечірнього океану і ми сидимо на палубі зі склянками віскі, їй подобається в цьому вправлятися.

Насправді це неважливо. Тому що там, в інфосховищі, розтягуючи хвилини на місяці, Сильва й Квелла вчаться говорити з супутниками. На той час, як ми досягнемо Текітомури, Сильва принаймні вважає, що вони з цим упораються. А тоді вже, як вона каже, можна буде навчити такій же штуці Оїші або ще кількох однодумців зі списантів.

І ми будемо готові.

Настрій на борту «Гайдучої доньки» тихий і суворий, але також помітна підводна течія надії — незнайомки, з якою я ще й досі вчуся вживатися. Діло буде не дуже славне і не геть безкровне, але я починаю думати, що це можливо. Мені здається, що, зважаючи на нові обставини, за допомоги дрібки ангельського вогню ми зможемо повалити Перші родини й вигнати якудзу з гайдуками або принаймні змусити їх до порядку. Думаю, що ми зможемо втримати на відстані Протекторат і посланців, а коли від нас щось залишиться, можна буде дати шанс Квеллиній демодинамічній нанотехнології.

І я не можу позбутися впевненості — або надії — що орбітальна платформа, що здатна глянути вниз і вмить усунути повний людей аероплав і крихітні зав’язки на руках двох окремих людей, яка здатна знищувати й записувати водночас, яка здатна перелити цілу свідомість в інфосистеми на землі — я не можу позбутися впевненості, що та сама система не здатна обшукати периферію океану Нурімоно й знайти дві викинуті десятиліття тому й обліплені водоростями кортикальні пам’яті.

І повернути їхній вміст до життя.

Подяки

Більшу частину цієї книги я просто взяв і вигадав, але тими кількома місцями, де це було неможливо, я завдячую таким людям:

Дейв Клер постачав мене безцінними порадами й ділився досвідом із альпінізму як за столом, так і на скелі. Чудовий роман Кема Нанна, «До джерела» (Tapping the Source), і електронні листи Джея Казельберга дали цінну інформацію зі світу серфінга. А Бернард із «Дайвінг Форнелз» навчив мене безпечно існувати під водою. Якщо десь у книзі є помилки, то це моя провина, а не їхня.

Особлива подяка Саймону Спентону й Керолін Вітакер, які чекали з безмежним терпінням і жодного разу навіть не натякнули на реченці.