Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Він обернувся до мене.

— Навпаки, отямиться, мабуть, злючою, мов гадюка, і знову візьметься за старе, — Люк придивився до матері й додав: — Але не бачу на ній того плаща, про який ти казав.

— Зараз знайду.

Я відчинив дверцята гардероба й витяг звідти темний хутряний плащ. Коли ми обмінялися плащами, він провів рукою по тому, що я йому дав.

— Мантикора[102]? — запитав Люк.

— Жахливий вовк[103], — сказав я.

Повісивши плащ Люка у шафу, я зачинив дверцята, а тим часом він убрався в мій.

— Так ось, як уже казав, коли ми сюди заходили, — заговорив Люк, — припустімо, що я не повернуся. Що тоді?

— Ти цього не казав, — заперечив я.

— Трохи іншими словами, — визнав він. — Але, хай це буде невеличка затримка чи дуже тривала, яка різниця? Що, як Юрт пройде ритуал і отримає ту силу, якої він прагне, перш ніж ми встигнемо цьому завадити? Ось у чому головне питання. І припустімо, що тієї миті мене не буде поруч, аби тобі допомогти...

— Чи не надто багато припущень? — іронічно запитав я.

— Саме цим ми і відрізняємося від лузерів, старий. Гарний плащ.

Люк попрямував до дверей, озирнувся, подивився на мене, на Джасру.

— Добре, — сказав я. — Ти вирушаєш, куди зібрався, Далт відчикрижує тобі голову й грає нею у футбол, тоді з’являється Юрт, десять футів на зріст, і вивергає вогонь із дупи. То я роблю припущення. І як це відрізняє нас від лузерів?

Він був уже в коридорі. Знову клацнувши пальцями, я вийшов слідом за ним, залишивши Джасру в темряві.

— Суть у тому, аби знати, які маєш можливості, — сказав Люк, коли я замикав двері.

Він вирушив коридором у зворотному напрямку, я пішов поряд із ним.

— Той, хто отримує таку силу, одержує також і вразливість, із того ж джерела, — промовив Люк.

— І що це означає? — спитав я.

— Подробиці мені невідомі, — відповів він. — Але силу Вежі можна використати проти тієї особи, яка її від Вежі отримала. Це я вичитав у записах Шару. Однак мама забрала їх у мене, перш ніж я встиг прочитати всі, й більше я їх не бачив. «Нікому не довіряти» — це її девіз, гадаю.

— Ти хочеш сказати..?

— Я хочу сказати: якщо зі мною щось станеться, а він переможе у цій грі, вважаю, Джасра знатиме певний спосіб, аби його знешкодити.

— Ось як...

— Також я впевнений, що доведеться дуже ґречно просити її про це.

— Ну, про це я теж чомусь уже здогадався.

Він видав невеселий смішок.

— Отож перекажеш їй від мене, що я припинив вендету, отримав сатисфакцію, а тоді запропонуєш їй фортецю в оплату її допомоги.

— А що, як вона скаже: цього замало?

— Сто чортів! Тоді знову обернеш її на вішалку. Адже хлопця все одно можна вбити. Мій татусь помер зі стрілою в горлі попри всю свою надприродну силу. Смертельний удар залишається смертельним ударом. Лише завдати його такому хлопцеві набагато важче.

— То ти справді вважаєш, що це спрацює?

Зупинившись, він подивився на мене з-під насуплених брів.

— Вона сперечатиметься, але, звісно, погодиться, — промовив Люк. — Це для неї буде новий щабель. І помститися Масці вона бажає не менше, ніж повернути собі цей шматочок своїх колишніх володінь. Але, відповідаючи на твоє запитання, попереджаю: не довіряй їй. Хай що обіцяє, але вона ніколи не задовольниться меншим, аніж мала раніше. З неї буде добрий союзник, доки справа не доведена до кінця. А потім тобі треба буде подбати про те, щоб захиститися від неї. Якщо тільки...

— Якщо тільки що?

— Якщо тільки я не вигадаю щось, аби підсолодити вашу угоду.

— Наприклад?

— Поки не знаю. Але не знімай закляття, поки я не з’ясую з Далтом. Домовилися?

Він рушив далі.

— Почекай хвильку, — мовив я. — Що збираєшся робити?

— Нічого особливого. Як я вже казав королеві, надумав трохи поімпровізувати.

— Інколи мені здається, що ти не менш хитрий за свою матусю, як її зображаєш, — сказав я.

— Сподіваюся, — відказав Люк. — Але різниця є. Я — чесний.

— Сумніваюся, щоб я ризикнув придбати у тебе навіть старе авто.

— Кожна угода, що укладаю, — особлива, — запевнив він. — А для тебе я завжди підберу найкращий варіант.

Я зирнув на нього, проте з виразу його обличчя нічого не можна було зрозуміти.

— Що ще можу сказати? — додав Люк, махнувши рукою в бік вітальні, до якої ми наближалися.

— Тепер уже нічого, — відповів я, бо ми вже заходили.

Віалла повернула голову на звук наших кроків. Обличчя її було не менш непроникне, ніж Люкове.

— Гадаю, тепер ти екіпірований як слід? — поцікавилася вона.

— Так, найкращим чином, — підтвердив Люк.

— Тоді займемось ось цим, — промовила вона, піднімаючи ліву руку, і я побачив, що вона тримає у ній Козир. — Наблизься, будь ласка.

Люк підійшов до неї, а я став у нього за спиною. Тепер роздивився, що це Козир Джуліана.

— Поклади руку мені на плече, — наказала вона.

— Гаразд.

Він так і зробив, а вона встановила контакт, відшукала Джуліана й звернулася до нього. Ще мить, і Люк теж долучився до розмови, пояснюючи свої наміри. Я почув, як Віалла зазначила, що схвалила його план.

І Люк одразу підняв руку та витягнув її вперед. Я побачив, як перед ним намалювалася розпливчаста постать Джуліана, хоч я й не був частиною цього контакту. Це стало можливим, бо я викликав свій зір крізь Лоґрус і моє сприйняття таких речей посилилося. Мені це було потрібно, аби точно розрахувати час, бо не хотів, щоб Люк чкурнув без мене.

Я опустив руку йому на плече й посунувся вперед водночас із ним.

— Мерліне! Що ти робиш? — почув я голос Віалли.

— Хочу подивитися, що відбувається, — відповів. — Повернуся негайно, тільки-но усе закінчиться. — І веселкова брама зачинилася за мною.

Ми стояли у колі світла від олійних ламп посеред великого намету. Я чув, як надворі виє та гримить гіллям вітер. Просто перед нами височів Джуліан. Він випустив Люкову руку і з