Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— То це ти вбивця Каїна, — промовив Джуліан.

— Я, — сказав Люк.

І я згадав, що Каїна та Джуліана завжди пов’язувала щира дружба. Якщо Джуліан захоче вбити Люка й оголосити вендету, навіть не сумніваюся, що Рендом просто кивне й погодиться. Можливо, навіть посміхнеться. Важко сказати. Якби я був на місці Рендома, почувши, що Люка усунено, то я полегшено зітхнув би. Насправді я вирішив супроводжувати його і через це також. А що як домовленість із ним — пастка? Віаллу я не міг підозрювати, але Джуліан і Бенедикт могли легко обвести її довкола пальця. Може, жодного Далта біля Амбера і взагалі нема?

Чи, припустімо, він тут, але насправді зажадав голови Люка. Хай там як, а Далт недавно намагався того вбити. Тепер я чітко бачив таку можливість, а ще мусив визнати, що Джуліан є найімовірнішим кандидатом для цієї змови. Він міг би легко піти на це. Заради Амбера.

Ми з Джуліаном зустрілися поглядами. Сподіваюся, на моєму обличчі, так само, як і на його, не відбивалося жодних емоцій.

— Доброго вечора, Мерлю, — привітався він. — Яка твоя роль у цій операції?

— Спостерігач, — відповів я. — Решта — залежно від обставин.

Я чув, як десь удалині завиває один із пекельних гончаків Джуліана.

— Та будь ласка, — сказав Джуліан. — Аби не пхав носа до чужого проса.

Я посміхнувся.

— Чарівники мають власні способи залишатися непоміченими, — відказав йому.

Джуліан знову подивився на мене допитливо, і я не сумнівався, що він розмірковує, чи містять мої слова певну погрозу: оборонити Люка або помститися за нього.

Потім він стенув плечима й повернувся до низенького столу, на якому лежала розгорнута мапа, притиснута каменем та кинджалом. Жестом звелів Люкові наблизитись, і я теж підійшов.

То була мапа західного узлісся Арденського лісу, і Джуліан показав на ній, де перебуваємо ми. Поміж Ґарнатом на південному заході й Амбером на південному сході.

— Тут стоїть наше військо, — він тицьнув у мапу пальцем. — А Далтове — ось тут, — прокреслив пальцем ще одну лінію майже паралельно до першої.

— А де вояки Бенедикта? — запитав я.

Джуліан із ледь помітним несхваленням подивився на мене.

— Люку дозволено знати, що ми маємо таке військо, — зауважив Джуліан, — але не те, скільки там вояків, де воно розташоване і яке має завдання. Тоді, якщо Далту вдасться його захопити, він знатиме, через що має нервувати, але не знатиме, як йому діяти.

Люк згідливо кивнув:

— Слушна думка.

Джуліан указав пальцем на якусь точку між двома лініями.

— Це місце, де я зустрічався з ним під час нашої попередньої розмови, — пояснив. — Тут відкрита рівнинна локація, котру за світлого часу доби можуть бачити обидві сторони. Я запропонував, щоб ви з ним зустрілися на цьому ж самому місці.

— Гаразд, — сказав Люк, а я помітив, що коли він говорив, пальці Джуліана погладжували руків’я кинджала, який лежав перед ним. А тоді я побачив, що правиця Люка, наче мимохідь, поповзла вгору і залишилася лежати на поясі, поряд із його кинджалом.

Люк та Джуліан водночас посміхнулися один одному, і посмішка ця затрималася на губах на кілька секунд довше, ніж буває зазвичай. Люк був міцнішим за Джуліана, і я знав, що він дуже сильний, стрімко рухається. Але Джуліан мав сотні років досвіду поводження зі зброєю. Я запитував себе, як мені втрутитись, якщо хтось із них зробить рух у бік іншого, бо знав, що спробую їх зупинити, будь-що. Але вони прибрали руки від зброї, теж водночас, наче домовились, і Джуліан сказав:

— Дозвольте мені запропонувати вам вина...

— Не відмовлюся, — відповів Люк, а я запитав себе, чи не втримала їх від сутички моя присутність. Може, й ні. Я підозрював, що Джуліан просто хотів дати зрозуміти, які він має почуття, а Люк бажав показати, що йому на це начхати. Я, справді, не знав, на кого з двох поставив би.

Джуліан примостив на столі три чарки, наповнив їх із пляшки кращого вина Бейля і жестом запросив нас випити, закорковуючи пляшку. Ми розібрали чарки, й він зробив ковток першим, поки ми ще тільки вдихали аромат вина. Продемонстрував нам, що не збирається нас труїти, а має намір обговорити справи.

— Коли ми з ним зустрічалися, кожен з нас узяв із собою двох ад’ютантів.

— Озброєних? — уточнив я.

Він кивнув.

— Так, для годиться.

— Ви зустрічалися на конях чи пішки? — поцікавився Люк.

— Пішки, — відповів Джуліан. — Ми залишили свій стрій одночасно й зближалися з однаковою швидкістю, доки зустрілися точно посередині, за кілька сотень кроків від кожного з військ.

— Зрозуміло, — протягнув Люк. — Якісь несподіванки?

— Жодних. Ми поговорили й розійшлися.

— Коли це було?

— При заході сонця.

— Він здався вам людиною сповна розуму?

— Я б сказав, так. Було певне чваньковите красування, були брутальні випади у бік Амбера — але, гадаю, така поведінка нормальна для Далта.

— Зрозуміло, — сказав Люк. — І він хотів, щоб йому віддали мене, чи мою матусю, чи нас обох? А в разі, якщо нас не видадуть, погрожував атакувати?

— Так.

— А він якимось чином пояснював, чому вимагає нас?

— Ні, — сказав Джуліан.

Люк відсьорбнув вина.

— А він обумовлював, якими йому потрібні ми: мертвими чи живими? — запитав він.

— Так. Ти необхідний йому живим, — відповів Джуліан.

— І які ваші міркування з цього приводу?

— Якщо я віддам тебе йому, то позбудуся тебе, — сказав Джуліан. — Якщо ж плюну межи очі йому і стану до бою, — позбудуся його. В кожному разі виграю я.

Тут його погляд упав на чарку, яку Люк узяв лівою рукою, і на мить зіниці розширились. Я зрозумів, що він щойно помітив на Люковому пальці каблучку Віалли.

— Схоже, що мені доведеться вбити Далта, без варіантів, — підсумував Джуліан.

— Щодо міркувань, — незворушно продовжував Люк. — Ви насправді вірите, що він атакуватиме? А чи нема у вас припущень, звідки Далт узявся тут? Чи не вказує щось на те, куди він збирається вирушити звідси — якщо, зрозуміло, зможе кудись вирушити?

Джуліан задумливо покрутив в руці чарку.

— Я змушений припустити: він має на увазі те, що каже, і справді