Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

а може, й тридцять п’ять. А ще тут було дуже спекотно і парко. Джил задихалася. Аж ось нарешті вдалині з’явилося сіре світло, і хід розсунувся вгору і вшир. І незабаром змоклі, брудні, змучені, вони опинилися в печері, та такій величезній, що спершу навіть не зрозуміли, що це печера. Її наповнювало якесь сіре сяйво й незвичайний світильник землюків більше не був потрібен. Від цього сяйва хилило на сон. Під ногами слалося щось м’яке, схоже на мох. А ще тут росли якісь рослини, а може, то були й не рослини – важко сказати. Але їх було багато. І були вони високі та гіллясті, немов дерева, але пухкі і в’ялі, як гриби. І на ліс це не було схоже, бо ці дерева не дерева, не знаю, як їх і назвати, росли рідко, як у парку. І світло (зеленкувато-сіре) йшло, напевно, від них та від моху, але було воно слабким і не сягало склепіння печери.

Тепер бранців вели тихим, якимось сонним залом. Тут панувала атмосфера щемливого смутку, але не безрадісного та безнадійного, а тихого та світлого, неначе сумна музика.

Дорогою вони побачили безліч незнайомих звірів. Ті лежали нерухомо, і Джил не могла зрозуміти, чи то вони сплять, чи то неживі. Були вони, головним чином, драконоподібні та кажаноподібні – навіть Трясогуз бачив таких уперше.

– А вони що, тут і водяться? – звернувся Бяклі до доглядача. Той, здавалося, дуже здивувався, що з ним заговорили, але відповів:

– Ні, всі ці звірі з Білого світу. А до нас, у Темне королівство, вони потрапили через печери та тріщини. Багато хто сюди спускається, та мало хто повертається під сонце. Кажуть, коли настане кінець світу, вони прокинуться.

І його рот замкнувся, як скринька, і в печері настала цілковита тиша і безгомінь. Босі ноги тролів ступали глибоким мохом цілком безшумно. Не було чутно нічого: ні дзюрчання води, ні шуму вітерцю, ні співу птахів, ні навіть дихання цих незвичайних істот.

За кілька годин ходу вони опинилися біля кам’яного муру і через невисокий хід у ньому пройшли в іншу печеру. На щастя, цей хід був не такий вузький, як попередній, і Джил навіть не довелося нахилятися. Нова печера була менша – довга і вузька, вона нагадувала галерею собору. У ній, витягнувшись майже у всю її довжину, спав якийсь величезний чоловік. Він був набагато більший від будь-кого з велетнів, та зовнішністю своєю не був схожий на велетня – риси обличчя його були красиві та шляхетні, а під білосніжною бородою до пояса тихо здіймалися й опускалася могутні груди. На нього падало, причому ніхто не знав звідки, чисте і сріблясте світло.

– Хто це? – запитав Трясогуз.

Досі всі так довго мовчали, ні пари з вуст, що Джил навіть здивувалася, звідки у нього стало духу.

– Це старий дідусь Час. Колись він був королем у Білому світі, – сказав доглядач. – А тепер він провалився в Темне королівство, спить і бачить сни про все, що відбувається у Білому світі. Сюди багато хто провалюється, та мало хто повертається нагору, під сонце. Кажуть, що він прокинеться, коли настане кінець світу…

Із цієї печери вони пройшли в наступну, потім ще в одну і ще, і ще, і ще… Вони переходили з печери в печеру, і Джил давно збилася з ліку. І кожна печера перебувала глибше за попередню, тож вони весь час опускалися – тепер від самої думки про глибину й товщу землі над головою ставало млосно. Нарешті вони дійшли до такої печери, перед якою доглядач знову велів запалити безрадісний ліхтар. І вони увійшли в печеру таку велику й темну, що в ній нічого не можна було розгледіти – тільки прямо під ногами світлішала піщана смужка та губилася під дзеркалом води. Там, біля пристані, стояв кораблик без щогли й вітрил, але з безліччю весел. Бранців завели на корабель і посадили на півбаку перед лавами веслярів біля фальшборту.

– Хотілося б знати, – запитав Трясогуз, – чи здійснював хто з нашого світу, я маю на увазі світ нагорі, таку ось подорож?

– Багато хто сідав на корабель на цьому березі, – відповів доглядач, – але…

– А-а-а, здогадуюсь, – перервав його Трясогуз, – можете не продовжувати… «але мало хто повернувся на землю під сонце». Що ви заладили одне і те саме! Це у вас що – нав’язлива ідея?

Діти щільно притиснулися до простоквака. Нагорі він здавався їм занудою і скиглієм, та тут, унизу, саме він став їм опорою і захистом.

Ліхтар підвісили над палубою посередині кораблика, землюки сіли на весла, і кораблик відчалив. Ліхтар давав вузьке коло світла. Вдивлятися вперед не мало сенсу – все одно нічого не побачиш, тільки гладку темну поверхню води, що зливається із непроглядним мороком.

– Ой, що з нами буде! – вигукнула Джил з відчаєм.

– Тільки не варто занепадати духом, Поул, – утішив її Трясогуз. – Ти пам’ятай одне: ми на правильному шляху. Ми мали потрапити під місто Ґрандес Руїнос, і ось ми саме під ним. Ми точно слідуємо знакам, що дав нам Аслан.

Нарешті їм дали поїсти якісь прісні позбавлені смаку сухарі, а після їди вони заснули. Та, коли прокинулися, здавалося, нічого не змінилося, тролі так само веслували, кораблик так само плив, а довкола так само панувала суцільна темрява. Скільки разів вони прокидалися і скільки разів лягали спати, скільки разів їли, а потім спали – ніхто з них не міг згадати. Їм уже здавалося, що вони живуть на цьому кораблику все життя, а сонця, блакитного неба, вітру і птахів ніколи й не було – що це тільки сон.

Вони майже перестали сподіватися на що-небудь і боятися теж перестали, коли нарешті попереду побачили вогники, тьмяні вогники, як від їхнього ліхтаря. І зовсім несподівано один із цих вогників наблизився, і вони побачили, що повз них пропливає інший кораблик. Згодом їм зустрілися ще кілька кораблів. Вони вдивлялися вдалину до болю в очах і поступово розгледіли обриси пристаней, веж, фортечних мурів – там-то й горіли ці вогники. Інші вогники перебували в постійному русі – це ті, що горіли в натовпі. Але ніякого шуму звідти не долинало!

– То це місто! Клянуся, це місто! – закричав Бяклі. І незабаром усі побачили, що він має рацію.

Але це було якесь дивне місто. Вогників видно мало, траплялися вони рідко, тож у нашому світі воно навряд чи зійшло б за село. Але невеликі фрагменти, вихоплені вогниками з темряви, створювали картину величезного морського порту.