Читати книгу - "Буря Мечів"

Сер Аксель обернувся до Давоса з таким виразом на обличчі, який, мабуть, був у лорда Белгрейва, коли король Бейлор Благословенний звелів йому мити жебракові вкриті виразками ноги. Але він скорився.

План, який розробили сер Аксель з Саладором Сааном, був простий. За кілька годин морем від Драконстону розташований острів Клішня — давній морський престол дому Сельтигарів. На Чорноводді лорд Ардріян Сельтигар бився під вогненним серцем, та коли його захопили в полон, він, не марнуючи часу, перекинувся на бік Джофрі. Нині він на Королівському Причалі.

— Без сумніву, боїться й наближатися до Драконстону, щоб не наразитися на гнів його світлості,— заявив сер Аксель.— І мудро чинить. Він-бо зрадив законного короля.

Сер Аксель пропонував скористатися флотом Саладора Саана й узяти всіх, хто вцілів на Чорноводді (у Драконстоні Станіс мав ще з півтори тисячі вояків, більше половини з яких — Флоренти), й покарати лорда Сельтигара за відступництво. На острові Клішня залога залишилася невелика, зате замок, подейкують, може пишатися мирськими килимами, волантиським склом, золотими та срібними тарілками, коштовними кубками, величними яструбами, топором з валірійської криці, ріжком, яким з глибин викликають чудовиськ, скринями рубінів, а вин там більше, ніж людина за сто років вип’є. Скупий до інших Сельтигар ніколи не відмовляв ні в чому собі.

— Кажу: замок спалити, а людей узяти на мечі,— підбив підсумок сер Аксель.— Перетворити острів Клішня на пустку, де тільки попіл і кістки, і ворони-стерв’ятники, щоб усе королівство знало, яка доля очікує на всіх, хто кохається з Ланістерами.

Станіс слухав промову сера Акселя мовчки, повільно поводячи щелепою. Коли той замовк, Станіс заговорив:

— Гадаю, зробити це ми зможемо. Ризик не такий і великий. Поки лорд Редвин не виплив з Арбору, Джофрі на морі потуги не має. Віддавши острів на розграбування, можна купити на час відданість отого лісянського пірата Саладора Саана. Сам по собі острів Клішня нічого не вартує, але його падіння стане знаком для лорда Тайвіна: я ще на своїй справі хреста не поставив,— мовив король і знов обернувся до Давоса.— Кажіть відверто, сер. Як ви ставитеся до пропозиції сера Акселя?

«Кажіть відверто, сер». Давос добре пам’ятав темну камеру, яку ділив з лордом Алестером, пам’ятав Вугра й Куліша. Згадалися йому й погрози, почуті від сера Акселя на мосту понад двором. «Корабель чи штурхан — що мене чекає?» Але ж питає Станіс!

— Ваша світлосте,— повільно заговорив він,— так чинять дурні... і боягузи.

— Боягузи? — мало не заверещав сер Аксель.— Нікому не дозволю обзивати мене боягузом перед королем!

— Тихо,— скомандував Станіс.— Пане Давосе, кажіть, я вислухаю ваше обґрунтування.

Давос обернувся до сера Акселя.

— Кажете, ми маємо продемонструвати королівству, що рано ще ставити на нас хреста. Що треба завдати удару. Піти війною... на якого ворога? На острові Клішня Ланістерів не знайдеться.

— Зате знайдуться зрадники,— мовив сер Аксель,— хоча, мабуть, я знайду їх і ближче до дому. Просто в цій кімнаті.

Давос проігнорував шпичку.

— Не сумніваюся, що лорд Сельтигар прихилив коліно перед малолітнім Джофрі. Він уже старий і хоче небагато — дожити останні дні в замку, попиваючи свої вишукані вина з коштовних кубків,— Давос обернувся назад до Станіса.— Але ж він відгукнувся на ваш заклик, сір. І з’явився зі своїми кораблями й мечами. Був з вами в Штормокраї, коли проти нас вийшов лорд Ренлі; це його кораблі зайшли у Чорноводий Бурчак. Його люди за вас билися, вбивали й горіли. Так, острів Клішня захищений слабко. Його тримають жінки, діти й старі. А чому? Тому що їхні чоловіки, сини й батьки загинули на Чорноводді — ось чому. Померли на веслах або з мечами в руках, воюючи під нашими знаменами. А сер Аксель пропонує нам наскочити на їхню покинуту домівку, зґвалтувати їхніх жінок і взяти їхніх дітей на мечі. А простолюд нікого не зраджував...

— Зраджував,— не здавався сер Аксель.— Не всі Сельтигарові люди загинули на Чорноводді. Сотні потрапили в полон разом зі своїм лордом і прихилили коліна, як він це зробив.

— Як він це зробив,— повторив Давос.— Бо це його люди. Його присяжні. Який у них був вибір?

— У кожного є вибір. Могли б відмовитися. Дехто й відмовився — і помер. Але помер як справжній чоловік, який не зрадив.

— Є люди сильніші, є слабші.

Непереконлива відповідь, Давос сам це усвідомлював. Станіс Баратеон зроблений з заліза, йому ніколи не зрозуміти й не пробачити слабкості в інших. «Не виходить»,— у розпачі подумав Давос.

— Обов’язок кожної людини — лишатися вірною законному королю, навіть якщо лорд, якому вона служить, виявиться нікчемою,— оголосив Станіс тоном, який не допускав заперечень.

Давоса охопив якийсь розпач, якась зухвалість на межі з божевіллям.

— А ви самі лишилися вірні королю Ейрису, коли ваш брат підняв свої прапори? — випалив він.

Запала мертва тиша, а за мить сер Аксель вигукнув:

— Зрада! — і висмикнув з піхов кинджал.— Ваша світлосте, він вас ганьбить просто в лице!

Давос чув, як Станіс скрегоче зубами. На чолі в короля надималася синя жилка. Вони зустрілися очима.

— Сховайте ножа, пане Акселю. І залиште нас удвох.

— Якщо ваша світлість не проти...

— Я не проти, щоб ти пішов геть,— сказав Станіс.— Забирайся з-перед моїх очей і пришли мені Мелісандру.

— Як накажете,— сер Аксель заховав ножа, уклонився й поквапився до дверей. Його чоботи сердито стукотіли по підлозі.

— Завжди ти випробовуєш мій терпець,— сказав Станіс, коли вони лишилися самі.— Я тобі язика можу вкоротити, як уже вкоротив пальці, пачкарю.

— Я належу вам, ваша світлосте. Тож і язик це ваш, робіть з ним, що схочете.

— Так і є,— уже спокійніше озвався король.— І я хочу, щоб цей язик говорив правду. Хай іноді правда — гіркий трунок. Ейрис... Якби ти тільки знав!.. Важкий був вибір — рідна кров чи суверен. Брат чи король,— він скривився.— Ти колись бачив Залізний трон? Гостряки на спинці, смуги зігнутої криці, обламані кінці мечів і ножів, сплутані та склепані разом? Не надто зручне крісло, сер. Ейрис так часто на ньому ранився, що його прозивали струпуватим королем, а Мейгора Лютого в тому кріслі зарізали. Саме крісло й зарізало, кажуть люди. На такому престолі не відпочинеш. Іноді я дивуюся, чого моїм братам так на нього кортіло всістися.

—