Читати книгу - "Буря Мечів"

— Питання не в хотінні. Трон належить мені як Робертовому спадкоємцю. Це закон. Після мене він перейде моїй дочці, якщо Селіза так і не подарує мені сина,— він легенько провів трьома пальцями по столу — по гладенькому твердому лаку, потемнілому од віку.— Я — король. Хотіння тут ні до чого. У мене є обов’язки перед дочкою. Перед королівством. Навіть перед Робертом. Він не надто мене любив, знаю, але він був моїм братом. Ланістерка наставила йому роги й виставила блазнем. Може, і закатрупила його, як Джона Арина й Неда Старка. За такі злочини має прийти відплата. Для Серсі та її виродків. І не тільки для неї. Я весь той двір начисто випалю, як мав зробити Роберт після Тризуба. Сер Баристан якось сказав мені, що за правління Ейриса гниття почалося з Вейриса. Не можна було євнуха пробачати. Так само як і Царевбивцю. Роберт мав бодай білого плаща в нього забрати й відіслати його на Стіну, як і наполягав лорд Старк. А він натомість послухався Джона Арина. Я в цей час був ще в облозі в Штормокраї, мене ніхто не питав,— він різко повернувся й кинув на Давоса твердий проникливий погляд.— А тепер кажи правду. Чого ти хотів убити леді Мелісандру?

«Отож він усе знає». Давос не міг йому брехати.

— На Чорноводді в мене згоріло четверо синів. Це вона віддала їх полум’ю.

— Ти несправедливий до неї. Те полум’я — не її робота. Проклинай Куця, проклинай піромантів, проклинай дурня Флорента, який завів мій флот просто в пастку. Або ж проклинай мою впертість і гонор, бо ж це я відіслав її геть, коли найбільше потребував. Але не Мелісандру. Вона лишається мені відданою служницею.

— Мейстер Кресен був вашим відданим слугою. А вона його вбила, як і сера Кортні Пенроуза, і вашого брата Ренлі.

— Дурниці верзеш,— буркнув король.— Так, вона бачила кінець Ренлі в полум’ї, але вона до цього причетна не більше за мене. Жриця була зі мною. Твій Деван це може підтвердити. Спитай його, якщо в мені сумніваєшся. Якби могла, вона б його врятувала. Саме вона, Мелісандра, просила мене з ним зустрітися й дати йому останній шанс покаятися за свою зраду. І це саме вона, Мелісандра, сказала мені послати по тебе, в той час як сер Аксель хотів віддати тебе Р’глору,— він ледь помітно посміхнувся.— Тебе це дивує?

— Так. Вона знає, що я не дружу ні з нею, ні з її червоним богом.

— Зате дружиш зі мною. І вона це знає,— він жестом прикликав Давоса ближче.— Хлопець прихворів. Мейстер Пілос ставить йому п’явок.

— Хлопець? — Давос подумав про свого Девана, королівського зброєносця.— Мій син, сір?

— Деван? Добрий хлопчина. Багато від тебе взяв... Ні, я про Робертового байстрюка, це він прихворів — хлопець, якого ми забрали зі Штормокраю.

Едрик Шторм.

— Я з ним розмовляв у Ейгоновому саду.

— Як вона й хотіла. Як вона бачила,— зітхнув Станіс.— Тебе він теж причарував? Є в нього цей дар. Передався від батька з кров’ю. Знає, що він королівський син, але воліє не згадувати, що він байстрюк. Обожнює Роберта, як і Ренлі його обожнював, коли був маленький. Мій царствений брат грав роль люблячого батечка, приїжджаючи у Штормокрай, надсилав подарунки... мечі, поні, плащі з хутром. Це все євнухова робота. Хлопець писав у Червону фортецю вдячні листи, а Роберт, сміючись, питав у Вейриса: і що я послав цьогоріч? Ренлі був не кращий. Віддав хлопця на виховання каштелянам і мейстрам, і всі вони пали жертвою його чарів. Пенроуз он на смерть пішов, щоб його не видати,— король скреготнув зубами.— Чого він вирішив, що я скривджу хлопця? Я ж обрав Роберта, хіба ні? Коли прийшов день вибору, я обрав не честь, а рідну кров.

«Він не називає хлопця на ім’я». Він цього Давосу стало якось тривожно.

— Сподіваюся, юний Едрик скоро видужає.

Станіс махнув рукою, мов одмахуючись від його турботи.

— Та це застуда, не більше. Кашель, дрож, гарячка. Мейстер Пілос швидко поставить його на ноги. Сам по собі хлопець нічого не вартий, але в його жилах біжить Робертова кров. А в королівській крові — сила, як каже вона.

Давосу не довелося перепитувати, хто така «вона».

Станіс торкнувся мальованого столу.

— Поглянь сюди, цибулевий лицарю. Моє королівство по праву. Мій Вестерос,— обвів він карту рукою.— Усі ці розмови про Сім Королівств — дурниці. Триста років тому, стоячи на цьому самому місці, Ейгон це бачив. Цей стіл розмалювали за його наказом. Позначили річки й затоки, гори й доли, замки, міста й торгові містечка, озера, болота й ліси... а кордонів не позначили. Бо це все одне. Одне королівство, яким має правити один король.

— Один король,— погодився Давос.— Бо один король означає мир.

— Я поверну у Вестерос справедливість. Те, на чому сер Аксель розуміється не краще, ніж на війні. Острів Клішня мені не принесе нічого... та й сама ідея лиха, як ти й казав. Сельтигар сам має заплатити за зраду, особисто. І коли я прийду в своє королівство, він заплатить. Кожен пожне те, що посіяв,— від найбільшого лорда до найменшого пацюка. І дехто втратить трохи більше, ніж кінчики пальців, запевняю тебе. Через них моє королівство спливає кров’ю, і я цього не забуду,— король Станів відвернувся від столу.— На коліна, цибулевий лицарю.

— Ваша світлосте?

— За рибу й цибулю я колись зробив тебе лицарем. А за це я збираюся піднести тебе до лорда.

«Це?» Давос губився у здогадках.

— Мені досить бути вашим лицарем, ваша світлосте. Я й поводитися як лорд не вмію.

— От і добре. Бо в тому поводженні сам тільки фальш. Мені цей урок важко дався. А тепер на коліна! Тобі велить король.

Давос опустився навколішки, і Станіс витягнув довгого меча. Мелісандра назвала його Світлоносцем — червоним мечем звитяжців, здобутим з полум’я, в якому згоріло семеро богів. Щойно клинок вислизнув з піхов, у кімнаті наче поясніло. Криця світилася — то рудим, то жовтим, то червоним. А навколо мерехтіло повітря — не існує такого діаманту, щоб так сяяв. Та коли Станіс торкнувся Давосового плеча, відчуття нічим не відрізнялося від дотику будь-якого іншого меча.

— Пане Давосе з дому Сівортів,— промовив король,— чи будете ви мені відданим і