Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

І який же я ідіот! Тільки що сам, власноруч ледве не відмовився від власної істини, через власну нестриманість в емоціях! Я ледь не втратив її, з власної дурості! Але…

“Зажди” – звернувся до сутності.

“Що ще?! Що тебе, ще не влаштовує!” – реве роздратовано – “Он наша пара, прямо перед нами! Тільки не кажи що, ти ще й досі в ній сумніваєшся!”

“Ні. Річ не в цім.”

“А в чому тоді?”

На роздратований коментар своєї сутності я не відповів, а натомість задав це питання їй:

– Але, тоді як саме ти дізналася де я буду і як виглядаю? Якщо не знала хто я. – намагався спіймати її погляд, але вона швидко ховала його в усі щілини і кути кімнати, якби я не намагався зазирнути в її сірі очі що так боязко уникали моїх. 

– Ну-у – вона одразу затихла і на краю своїх відчуттів, я почав вловлювати її хвилювання і страх який зростав з кожною хвилиною. І найгірше в цьому всьому було те, що вона боялася саме мене. Моя істина мені не довір'я… та ще, й боїться що, аж тремтить переді мною. Всередині мене, моя друга сутність не знаходила собі місця від цього як і я.

“Вона нас боїться.” – жалібно виє Тарґас в мене в підсвідомості – “Це ми винні. Ми зробили так, щоб наша пара в нас засумнівалася.”

Навіть мені від його слів і мого усвідомлення стало боляче це визнавати, але в цьому винен тільки я. Що тепер вона мені боїться розповідати те, що її турбує. Адже і до цього, мені заледве вдавалося отримувати в Марії настільки важливу для неї правду, а зараз я зробив тільки гірше своїми істериками!

До мене долинула ще більша хвиля паніки і страху яка в покарання робила і мені боляче за те, що не хотів її слухати. Я забирав в неї увесь її біль собі, щоб вона його не відчувала і цим самим караючи себе за скоєне. Принаймні, мені вдавалося забрати ту мізерну частину, через наший малий зв’язок який я ще не встиг повністю закріпити.

– Маріє – покликав її, але вона не відреагувала – Маріє? З тобою все гаразд? – я потягнувся до неї, але вона різко відскочила від мене, як тільки я хотів до неї доторкнутися. Марія дивилася на мене переляканими очима.

“Це ми винні! Ми винні в цьому! Наша істина нам не вірить!” – реве в голові сутність.

Я так і завмер, щоб не лякати її ще більше вирішив залишатися краще на місці. Але все ж, мені треба якось її заспокоїти і показати що я їй не зашкоджу в будь-якому випадку.

– Маріє – звернувся до неї тихим голосом, нащо отримав ледь відчутні відголоски спокою які одразу ж зникали, я продовжив далі таким же тихим тоном – ти можеш розповісти мені, що саме тебе турбує? Обіцяю вислухати тебе, навіть якщо це буде звучати як повна маячня. Я вислухаю все до кінця. – вона вагалася я це відчував.

Я відчував її бажання підійти до мене але вона цього не зробила, а лиш і далі продовжувала ховати свій погляд від мене, але раптом вона почала говорити. Я максимально затих, щоб зловити кожен її порух.

– Я… – її голос став скрипучим як наче перед стриманим плачем, Марія ухопилася собі в руку нігтями і з силою її здавила – я… хот… – вона знову зупинилася заледве, але мені вдалося розгледіти її скляні очі в яких вона так відчайдушно стримувала сльози. 

Я не втримався і звернувся до неї так, як звертався тільки я, щоб хоч трохи її заспокоїти. Адже я вже ледве міг себе стримувати, щоб не пригорнути її до себе, навіть був готовий впасти на коліна і просити в неї вибачення тисячі разів, а то й більше, аби тільки не бачити її страху до мене.

– Хмаринко – прошепотів тихо, бо боявся що якщо сказав би це напівтонна голосніше, міг злякати її цим ще більше і моя Хмаринка могла б з легкістю розчинитися прямо переді мною.

– Я… – вона знову зупинилася, я вже хотів підійти до неї, але вона різко підвела на мене свої сірі очі в які вже були трохи червоними від сліз – Я вже, мабуть, піду – Марія почала повільно відходити від мене – якщо хочеш можеш йти. Ніхто тебе зупиняти не буде так, що бувай і вибач мене за те, що я тебе вдарила – вона мені всміхнулася пошкодженою від болю посмішкою, що від цього в мене всередині все обірвалось. 

Вона мене відпустила. 

Марія швидко вилітає з кімнати й біжить від мене. Ні. Стій! Я кинувся їй навздогін, я не міг так втратити те, що так довго і відчайдушно шукав все життя! Те, що тільки що я ледве не знищив власними руками! Вилітаю з кімнати і біжу за нею.

– Маріє, зачекай! – кричав їй услід, але вона почала бігти від мене тільки швидше.

“Ні! Ні! Ні! Прошу не тікай від мене!” – волав подумки.

– Маріє! – крикнув їй ще раз, але вона не обернулася і одразу забігла до себе в кімнату зачинивши двері.

Я добіг до дверей її кімнати в поспіху їх відчинити, але одразу зупинився, вона сиділа прямо під ними. Я відчував її нестерпний біль який дер її з ще більшою силою, пекучий страх. За дверей, я чув її приглушені схлипи і рване дихання яке вона намагалася сховати з усіма звуками.

Треба відчинити негайно двері! Але спершу, мені треба переконати її відійти від них. Мене огортала паніка як і власна, так і її. Що я ловив через прив’язку хоч і слабку, але я відчував.

“Спершу обернися в людську форму, не лякай її ще більше!” – гуркотить сутність.

Я спробував перейти в людську форму, але в мене нічого не вийшло.

– Блять! – тихо вилаявся. А тим часом ситуація за дверима ставала все гіршою!

Чому я не можу знову змінити цю срану форму?! 

Я вже готовий був видерти з себе всю луску з кігтями і відірвати той чортів хвіст, аби тільки хоч якось приблизитися до потрібного результату. Але навряд чи, така картина її заспокоїла б. Я спробував ще раз зосередився і звернувся до всіх своїх чуттів та інстинктів.

– Ну ж бо – я з надією дивився собі на руки, щоб побачити хоч якісь зміни і нарешті! В мене вийшло прийняти людський вигляд.

Але радів я не довго, поки до моїх вух не донісся тихий шепіт за дверей: