Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

– Я просто не хочу знову помирати.

В мене всередині все похололо. Ні, все не повинно так скінчитись! Мені треба в середину! Негайно! 

– Маріє! – кричу переляканим голосом вперше за своє життя – Маріє! Ти мене чуєш? Відчини, будь ласка, мені двері! – благав її. Мені треба в середину! Що як вона може щось з собою зробити або вона говорила про якусь хворобу! Що як зараз, їй стало погано! Мені хотілося завити від власної безпорадності! Від того, що зробити зараз нічого не можу!

– Хмаринко! Ти мене чуєш? Будь ласка, відійди від дверей! – кричав крізь них в паніці, але вона мені нічого не відповіла, а всередині все рвалося до неї! Я вже не міг триматись так близько до неї нічого не роблячи коли їй так погано!

– Хмаринко. Крихітко. – кликав її – Хмаринко, можеш злитися на мене скільки хочеш, навіть бити але, будь ласка, я тебе благаю, не мовчи і не ховайся від мене прошу. Будь ласка, відчини мені двері або хоча б відійди від них, я благаю тебе.

За дверима я так і продовжував чути німу тишу і це, ще більше мене розривало! Хай би вона на мене кричала але так, би я міг знати що з нею все добре. Але ця тиша, вона вбиває, бо я не знаю що з нею!

– Хмаринко… я прошу тебе, не ховайся від мене. Я клянуся власним життям, що не заподію тобі жодної шкоди. Тільки впусти мене. – я з нетерпінням вслухався в тишу, але так нічого й не почув.

Вона не відчине. І це усвідомлення мене вбивало. Я вже мало волосся на собі не рвав від розпачу! Раптом з тієї сторони почувся шурхіт, я завмер разом з власним серцем. Чую клацання дверного замка. 

Швидко хапаюся за дверну ручку і відчиняю двері, натрапляю на сірі очі які почервоніли від сліз і з них, з величезною силою котилися сльози. Вона стояла в чотирьох кроках від мене, я не чекаючи, а ні секунди рвонув прямо до неї схопивши її у свої обійми. Вона тремтіла і з неї виривалися стримані схлипи і стогони.

Я притиснув Хмаринку ще міцніше до себе, уткнувшись у її волосся вдихав її солодкий запах бузку який здавалося не відчував цілу вічність. Від Хмаринки долинув голосний схлип і вона спробувала відсторонитися, але я її обхопив руками міцніше. Нізащо більше не відпущу. Вона заридала вже в голос, виючи і заїкаючись від власних сліз.

– Тс-с-с-с. Тихо, тихо, моя крихітко – гладив її по голові заспокоюючи – Тихо, не плач. Пробач мені Хмаринко. Пробач. Пробач. Пробач мені – шепотів їй безупинну. Вона вчепилася в мою сорочку руками, втисшись мені в груди які вже були мокрі від її сліз.

Хмаринка все продовжувала голосно плакати вчепившись в мене руками, і по ній ще й досі пробігали хвилі невеликого тремтіння.

– Пробач мені, що я не хотів тебе слухати – шепотів їй – пробач. Я більше ніколи не буду в тобі сумніватися, пробач мені. Я знаю що не повинен був злитися на тебе і спочатку вислухати. Ти можеш на мене злитися і ненавидіти мене, але прошу, не ховай від мене себе справжню. Я вірю тобі Маріє. Я тобі вірю.

Вона голосно зітхала в моїх руках, шморгала носом і так, й продовжувала ховати від мене свій погляд. Тримаючи її однією рукою біля себе, іншою я обережно прибрав налипле волосся з її обличчя, вона різко відвернула від мене голову.

– Маріє, подивись на мене – попросив, але вона лише заперечно похитала головою. – Ти на мене злишся? – вона знову заперечно похитала головою – Тоді чому ти мовчиш?

– Я… я не знаю що тобі сказати – відповіла хриплим голосом.

– Хмаринко, поглянь на мене – я повернув кінчиками пальців її за підборіддя до себе, але погляд у відповідь так і не отримав, він був спрямований донизу. – Будь ласка, поглянь на мене – попросив пошепки і нарешті на мене дивилися дві сірих димки які так заворожували мене кожен раз, але зараз в них я бачив невпевненість і страх. Я притулився чолом до її чола. 

– Хмаринко розкажи мені, що саме тебе так лякає? – у відповідь тиша, я не хотів цього запитувати, але все ж… мені треба знати це  – Ти боїшся мене? – завмерши я чекав на її відповідь прикривши очі.

– Ні – тихо відповіла. Всередині мене все завмерло. Брехня.

Ніколи не думав що буду шкодувати про те, що увесь час робив так, щоб мене всі навколо боялися, а зараз… Це зіграло не в мою користь. Моя пара мене боїться.

– Ти боїшся що я можу тобі якось нашкодити? – Марія не відповіла, а в повітрі я вловлював купу її емоцій які швидко змінювали один одного страх, невпевненість, сумніви і ще купа інших. 

– Ні, не в цьому річ… – тихо відповіла.

– Тоді в чому? – я трохи відсторонився від неї, але не випускаючи з обійм поглянув на неї – Розкажи що тебе увесь час турбує? Я ж бачу що щось є. – тиша, я продовжив – Ти боїшся мені про це розповісти? – запитую здогадавшись причину. 

Марія знову сховала від мене погляд, значить вгадав. 

– Маріє, розкажи мені що сталося, я обіцяю що не буду робити поспішні висновки і вислухаю все, щоб ти не сказала.

Вона вагалася, я бачив це і відчував Марія прибрала свої руки якими обхоплювала мене, склавши їх перед собою наче хотіла відгородитися від мене якщо щось піде не так, але я так і не випустив її з рук обхопивши довкола. До мене долинув і ще один дотик її страху і вона нарешті заговорила.

– Я не знаю як це правильно пояснити.

– То пояснюй як сама вважаєш правильним – пропоную.

– Просто… боюсь тобі може не сподобатися те, що я тобі розповім. 

– Ну та й що, що мені може не сподобатися. Правда не завжди всім може подобатися в тому й полягає її сенс. Адже саме так, ми можемо дивитися на речі реальним поглядом без ніяких вигадок і солодких неправдивих доповнень – намагався заспокоїти її.

– Гаразд. Річ у тім, що коли я сюди потрапила то, дещо помітила… – Хмаринка на хвильку задумалася – просто, про всі події які вже відбулися і будуть відбуватися до певного моменту, я знаю. Бо все що ми пережили враховуючи те, що Маргарита повинна була одружитися і через це вона втекла з дому сюди, це все було прописано в книзі яку я прочитала.