Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

Тут Джоллі в золоті часи дитинства, ще до школи, любив борюкатися з дідом, який навіть у вісімдесят років чудово вмів підставляти йому ногу. Тут Голлі, вмостившись на бильці великого шкіряного крісла, гладила дідусеві сріблясті пасма волосся, що кучерявилося над вухом, у яке вона нашіптувала свої таємниці. Крізь ці засклені двері вони всі троє безліч разів виходили на лужок грати в крикет і в таємничу гру під назвою «Уопсі-дузл», незрозумілу для всіх інших гру, в яку старий Джоліон грав із великим запалом. Сюди однієї спекотливої ночі Голлі з'явилася в нічній сорочечці: їй приснився страшний сон, і вона прибігла, щоб дід її заспокоїв. І сюди привели до діда Джоллі, — батька якраз не було вдома, — який уранці підсипав вуглекислої магнезії в щойно знесене яйце, подане на сніданок мадемуазель Бос, а потім повівся зовсім негідно, і тут відбувся такий діалог:

— Ну, хіба ж можна так робити, мій хлопчику?

— Але ж вона вдарила мене, дідусю, і тоді я її вдарив, а потім вона мене знову.

— Вдарити жінку? Це ж сором! Ти попросив у неї пробачення?

— Ще ні.

— То негайно піди й попроси. Ну ж бо.

— Але ж, дідусю, це вона почала, і вона вдарила мене двічі, а я її тільки раз.

— Слухай, хлопче, це ганебний вчинок.

— Це ж вона розлютилася, а я ні.

— Ну ж бо.

— Ну, тоді ти теж піди зі мною, дідусю.

— Гаразд, але тільки на цей раз.

І вони пішли, узявшись за руки…

Сюди, де романи автора «Уеверлі», твори Байрона, «Римська імперія» Гіббона, «Космос» Гумбольдта, бронзові статуетки на каміні й шедевр олійного живопису «Голландські рибальські човни при заході сонця» лишалися незмінними, як доля, і здавалося, старий Джоліон міг би й тепер сидіти тут у кріслі, поклавши ногу на ногу й закрившися «Таймсом», так що видно тільки опукле чоло й глибокі поважні очі, — сюди вони прийшли, двоє його онуків. І Джоллі сказав:

— Я бачив тебе й того типа в парку.

Він був задоволений, помітивши, як спаленіло її обличчя: нехай її пече сором.

— Ну то й що? — відказала вона.

Джоллі був ошелешений: він чекав чогось зовсім іншого.

— Ти знаєш, — сказав він із притиском, — що в минулому семестрі він образив мене: я, мовляв, за бурів? І мені довелося з ним битися.

— Хто ж переміг?

Джоллі кортіло відповісти: «Переміг би я», — але це здалося йому негідним.

— Послухай-но! — мовив він. — Що це все означає? Не сказавши нікому!

— А чому я мала казати? Тата немає вдома, то чому мені з ним не їздити?

— Можеш їздити зі мною. Я вважаю, що він фертик, та й годі.

Голлі зблідла з гніву.

— Він не такий. Ти сам винен, що незлюбив його.

І, прослизнувши повз брата, вона вийшла, а він залишився і став дивитися на бронзову Венеру, яка сиділа на черепасі і яку досі затуляла йому чорнява сестрина голівка в м'якому фетровому капелюшку для верхової їзди. Він був уражений до глибини своєї юної душі. Влада, якою він тішився усе життя, лежала розбита в друзки біля його ніг Він підійшов до Венери й почав машинально розглядати черепаху. Чому він незлюбив Вела Дарті? Цього він і сам не знав. Незнайомий з родинною історією, маючи лиш невиразне уявлення про ту ворожнечу, яка виникла тринадцять років тому, коли Босіні покинув Джун заради Сомсової дружини, він нічого не знав про Вела і тому не міг збагнути причини своєї неприязні. Він просто не любив його, та й годі Проте перед ним постало питання, що тепер робити? Правда, Вел Дарті їм доводиться троюрідним братом, але зустрічатися з ним Голлі зовсім ні до чого. Однак виказувати те, що він випадково побачив, було проти його принципів. Опинившись перед такою дилемою, він сів у старе шкіряне крісло й поклав ногу на ногу Надворі споночіло, поки він сидів, дивлячись крізь широке вікно на старого дуба, розлогого, хоч і безлистого, що поволі розпливався темним обрисом на тлі вечірнього присмерку.

«Дідусь!»— подумав він без усякого зв'язку і витяг годинника. Стрілок не було видно, тож він крутнув репетир. «П'ята година!» Дідусів перший золотий годинник, гладенький від часу, зі стертою гравіровкою і подзьобаний від багатьох падінь. Дзвін його був наче тихий голос тих золотих часів, коли вони вперше приїхали з Сент-Джонс-Вуда в цей будинок, приїхали з дідусем у його екіпажі й зразу ж кинулися до дерев. До дерев, на які можна видиратися, а дідусь поливав унизу герань на клумбах. Що ж його робити? Написати татові, щоб приїхав? Розповісти все Джун? Але вона така, така незбагненна! Нічого не робити і сподіватися на краще? Зрештою, канікули скоро закінчаться. Поїхати в Лондон і зажадати від Вела, щоб він сюди не потикався? Але як дістати його адресу? Голлі її не дасть! Справжній лабіринт шляхів, безліч усіляких можливостей! Він закурив сигарету. І коли викурив її до половини, чоло його розгладилося, наче по ньому ніжно провела худорлява стареча рука; і Джоллі здалося, що хтось прошепотів на вухо «Нічого не роби. Не кривди Голлі, не кривди її, мій хлопчику!» І він зітхнув заспокоєно, випустивши дим крізь ніздрі.

А нагорі у своїй кімнаті й досі супилася Голлі, яка вже встигла роздягтись. «Він не такий, він не такий!»— безгучно шепотіли її уста

VI. ДЖОЛІОН ВАГАЄТЬСЯ

Невеликий затишний готель над відомим рестораном біля вокзалу Сен-Лазар правив Джоліонові за притулок у Парижі Він не терпів за кордоном своїх земляків Форсайтів — мляві, наче риба, яку витягли з води, вони топталися по тому самому маршруту: Опера, вулиця Ріволі, «Мулен Руж» Його дратував їхній вигляд, який свідчив, що вони прибули сюди, бо їм треба було якомога швидше виїхати куди-небудь із дому Але жоден Форсайт не з'являвся біля цього притулку, де в його спальні камін топили дровами і кава була пречудова. Париж завжди був для нього привабливіший узимку. Гострий запах дров'яного диму й жаровень, де смажилися каштани, блиск зимового сонця в погожі дні, кав'ярні просто неба, не зважаючи на зимовий холод, незалежний, жвавий натовп на бульварах, — все це ніби говорило йому, що зимовий Париж має свою душу, яка, неначе перелітна пташка, влітку відлітає.

Він добре розмовляв французькою мовою, мав кількох друзів, знав деякі ресторанчики, в яких подавали смачні страви і де можна було спостерігати за цікавими типажами. В Парижі він відчував, що його охоплює філософський настрій, і іронія його набувала гостроти; життя сповнювалося витонченим змістом,