Читати книгу - "Борва мечів"

Пізніше, далеко пізніше Сем отямився, сидячи на підлозі зі схрещеними ногами і тримаючи Мормонтову голову на колінах. Він не пам’ятав ані того, як тут опинився, ані усього, що сталося після замаху на Старого Ведмедя. Гарт із Визелені убив Гарта зі Старограду — це Сем пригадав, але за віщо, не тямив. Ролик із Сестринова упав зі спального поду нагорі й зламав собі шию, бо хотів скуштувати котроїсь із Крастерових дружин. А Грен…

Грен волав просто йому в вухо і давав ляпасів по обох щоках, а тоді вибіг надвір разом із Велетнем, Скорботним Едом і кількома іншими. Крастер і доти лежав поперек пана Биама, та поранений лицар вже не стогнав. Четверо братчиків у чорному сиділи на лаві й жували чорне кінське м’ясо, поки Олло гойдав на столі жінку, яка голосно плакала.

— Тарлі. — Коли Старий Ведмідь спробував заговорити, кров задзюрила йому з рота на бороду. — Тарлі, тікай. Біжи.

— Куди, пане воєводо? — Голос його був безбарвний, позбавлений життя. «Я вже не боюся.» Відчуття було дивне. — Тікати нема куди.

— На Стіну. Тікай до Стіни. Негайно.

— Негайно! — повторив крук. — Негайно! Негайно!

Птах видерся рукою старого йому на плече і висмикнув волосину з бороди.

— Мусиш… мусиш розповісти.

— Розповісти що, пане воєводо? — поштиво запитав Сем.

— Усе. Про Кулак. Про дичаків. Драконоскло. Оце. Усе. — Дихав князь-воєвода коротко і уривчасто, а голос стишив до шепоту. — Скажи моєму синові. Джорагові. Скажи, хай вдягне чорне. Моє бажання. Останнє.

— Бажання? — Крук звісив голову набік, виблискуючи намистинками очей, і запитав. — Зерна?

— Нема зерна, — ледве чутно відповів Мормонт. — Скажи Джорагові. Пробачаю. Мого сина. Благаю. Тікай.

— Надто далеко, — мовив Сем. — Стіни мені не дістатися, мосьпане.

Адже він так стомився. Єдиним його бажанням було заснути, спати і більше не прокидатися. Він знав, що коли лишиться тут, то Підсайдачник, Олло Безрукий чи Кульгавий Карл зрештою його знайдуть і виконають це бажання — хай лише затим, аби подивитися на його смерть.

— Я хочу лишитися з вами. Адже я, бачте, вже не боюся. Ані вас, ані… чогось іншого.

— А мав би боятися, — відповів жіночий голос.

Над ним стояли три Крастерових дружини: дві старі баби, яких він не знав, а між ними Йоля, загорнута у шкури, з оберемком бурого і білого хутра, де, мабуть, знаходилася її дитина.

— Нам не можна балакати до Крастерових дружин, — відповів Сем. — Ми маємо наказ.

— Тепер можна, — мовила та стара, що стояла одесну. — Тепер усе інакше.

— Найчорніші з ґав сидять у льосі й жеруть у три горлянки, — мовила стара ошую, — або на поді тішаться молодими. Та скоро вони повернуться. Тобі краще швидко тікати. Коні усі порозбігалися, але Дийя двійко упіймала.

— Ви казали, що допоможете! — нагадала йому Йоля.

— Я казав, що Джон допоможе. Бо Джон хоробрий, вправний боєць. Та зараз він уже, мабуть, мертвий. А я — боягуз. Жирний боягуз. Дивись, який я товстий і незграбний. До того ж Мормонта поранено. Хіба не бачите? Я не можу кинути тут князя-воєводу.

— Дитино, — мовила інша з бабів, — старий гайворон вже не тут. Сам подивися.

Мормонтова голова досі лежала в Сема на колінах, але розплющені очі витріщалися у стелю, а вуста вже не ворушилися. Крук нахилив голову, каркнув і подивився на Сема.

— Зер-рна?

— Немає зерна. Тут зерна немає.

Сем заплющив очі Старому Ведмедеві та спробував згадати якусь молитву, але спромігся вичавити лише:

— Змилуйся, Мати. Змилуйся, Мати. Змилуйся, Мати.

— Твоя мати тобі не допоможе, — мовила ліва стара. — І оцей мертвий дідуган теж. Забирай свого меча і теплого кожуха, сідай на коня, якого зумієш знайти. А тоді тікай.

— Дівчинка правду каже, — додала права стара. — Вона моя дівчинка, і всю неправду я з неї давно вибила. Ти казав, що допоможеш. А тому роби, що Феня каже — забирай дівчину і хутко тікай.

— Хутко! — мовив крук. — Хутко-хутко-хутко!

— Але куди? — щиро зачудувався Сем. — Куди мені її везти?

— Туди, де тепло, — разом проказали дві старі баби.

Йоля плакала.

— Мене і дитинку. Благаю! Я буду вам дружиною, як Крастерові. Благаю вас, пане ґаво. В мене синочок, як обіцяла Неля. Якщо ви не заберете його, то заберуть вони!

— Вони?! — перепитав Сем, а крук нахилив голову і повторив. — Вони-вони-вони!

— Брати хлопчика, — відповіла ліва стара. — Сини Крастера. Там, надворі, насувається білий холод, гайвороне. Я чую його кістками, а мої старі кістки не брешуть. Крастерові сини скоро будуть тут.

Ар'я VI

Очі потроху звикли до пітьми, і коли Гарвін стягнув їй каптура з голови, то від тьмяного червонястого світла всередині порожнього пагорба Ар’я заблимала, наче якась дурна сова.

Посередині земляної підлоги викопана була велетенська яма для вогнища; звідти аж до закопченої стелі вихорилися і тріщали язики полум’я. Стіни складалися з ґрунту та каміння, і крізь них зміїлися товстезні білі корені, схожі на тисячі лінивих і тлустих білих полозів. Поки вона витріщалася, з-поміж тих коренів вигулькували люди: виступали з тіней, аби поглянути на бранців, з’являлися з чорних, як ніч, ходів у стінах, вилізали з кривих щілин та розломів. У одному місці з протилежного боку вогню корені утворили щось на кшталт сходів до неглибокої западини, де сиділа людина, ледь помітна у плутанині коріння оберіг-дерев.

Лим скинув каптура з голови Гендрі.

— Де це ми? — запитав той.

— У стародавньому, глибокому і таємному місці. У схованці, куди не пхають носи ані вовки, ані леви.

«Ані вовки, ані леви.» Ар’ї забігали шкірою мурашки. Вона згадала свій сон і смак крові у роті — того разу вона відірвала чоловікові руку з плеча.

Полум’я було велетенське, але печера ще більша — око не бачило ані її початку, ані кінця. Хтозна, чи глибокі були ті ходи у стінах — може, закінчувалися за два аршини, а може, тягнулися на дві версти. Ар’я бачила чоловіків, жінок, навіть малих