Читати книгу - "Лазарит"

При вході в каплицю Вільям узяв зі стійки раніше залишений меч і поволі почав підійматися у верхні покої. У вікнах вежі, де мешкав король Філіп, досі горіли світильники, стиха лунала музика. У французьких лицарів був значно більш світський спосіб життя, ніж в орденських братів, що не подобалося де Шамперу – своїм вільним та переважно безтурботним буттям французи бентежили суворих тамплієрів.

Але це були сторонні, марнотні думки. Після полегшення душі молитвою маршал не хотів дратуватися. Піднявшись у донжон,[155] він трохи затримався з помічником орденського сенешаля, щоб нагадати: завтра той мусить перевірити надійність зовнішніх ґрат.

Несподівано його співрозмовник повідомив, що на маршала чекає якийсь брат-лазарит.

– Так пізно?

– Він прийшов іще до вечірньої молитви, але, схоже, у нього важлива справа, якщо він досі тут. Ніхто з нас не насмілився наказати цьому нещасному забратися звідси. Ми… одне слово, ми навіть не наважувалися до нього наблизитися.

Вільям знав, що напередодні в Акру прибуло кілька прокажених лицарів. Що привело до нього одного з них? Проблеми із житлом? Чи, може, хтось намагався скривдити і так нещасних братів ордену Святого Лазаря? Місяць байдикування погано позначається на людях – хворого могли образити чи брутально прогнати.

– Нехай пройде у велику галерею, – наказав де Шампер.

Велика галерея була просторою широкою залою, дальній кінець якої ховався в напівтемряві. Тут іще не погасили олійних ламп, установлених на кованих триногах, і їхнє жовтаве світло зливалося з примарним сяйвом місяця, що пробивалося крізь ковані вікна. Стіну навпроти, яку сарацини прикрасили давно висловлюваннями Пророка, тепер затуляли щити орденських братів – біло-чорні, мигдалеподібні, із червоними хрестами.

Лазарит з’явився з бічного входу й відразу попрямував до маршала, що стояв біля вікна. Голова його аж по плечі була прикрита блискучим металевим топхельмом, сіра кота із зеленим хрестом спадала великими брижами поверх дзенькотливої кольчуги, рухався лицар неквапно й граційно, мов породистий скакун. Страхітлива хвороба, через яку він приховує обличчя, – і така сила та грація в кожному русі!

Вільяма раптом кольнула якась тоскна підозра, та, коли він привітався з лицарем, його голос лунав спокійно:

– Слава Ісусу Христу, брате!

– На віки Богу слава! – дещо приглушено з-під шолома відповів лицар.

Шолом був чудовим, отвір для очей – доволі широким і досить довгим, щоб бачити поле бою. Очі лазарита здалися маршалові світлими. Чи були вони блакитними?

– Слухаю вас, брате.

Лазарит глибоко вдихнув і став на коліно.

– Месіре маршал, прошу дозволити мені покинути Акру.

Це була несподіванка. Тим часом лазарит підвівся і додав:

– Мушу визнати, що моє прибуття до Святої землі було помилкою. Удома на мене чекають украй важливі незавершені справи, що вимагають моєї присутності. Повинен повернутися, щоб виконати обов’язки, покладені на мене моїм родом. Тому прошу видати мені і моїй свиті дозвіл відплисти на одному з кораблів, що прямують до Європи.

Вільям зо хвилину помовчав, а потім зауважив, що, вступаючи в орден лазаритів, визнаючи свою хворобу, лицар уже не може перейматися мирськими справами. Тим паче дивно таке чути від брата, який щойно зійшов із корабля. Адже так? Його пізній гість прибув лише вчора?

Вільям знав усіх лазаритів, уцілілих після взяття Акри. Цей був не з них. А про прибулих учора він поки не довідався нічого.

– Справді, месіре, – промовив лицар, – але вже тут мені вручили послання, що зобов’язує мене повернутися разом із почтом. Їх п’ятеро, зокрема троє дітей, один з яких – немовля. В ім’я ран Ісусових, котрий страждав за нас на хресті, благаю виконати моє прохання!

«Про своїх супутників він, схоже, особливо дбає, – зауважив де Шампер. – Але яка ще свита в прокаженого? Що за діти?»

Зараз маршал думав про хитромудрі спроби втечі з Акри мусульманських полонених. До чого вони лише додумуються, щоб утекти звідси. До яких тільки хитрощів удавалися заслані емірами вивідувачі, аби повернути свободу своїм друзям і родичам, яких полонили хрестоносці. І тепер він майже не сумнівався, що і цей воїн, котрий удає із себе лазарита, має на думці щось схоже.

– На чиє ж ім’я я маю видати дозвіл? – стиха поцікавився маршал і почув легесеньке зітхання полегшення. Однак де Шампер лише дозволив незнайомцеві потішити себе надією.

– Мене звуть Мартін д’Ане. Я лицар із Намюра.

Маршалу враз стало гаряче в грудях. Мартін д’Ане! Звабник його сестри? Чи той, хто справді є під цим іменем в орденських списках і котрий таки хворий на лепру? Але ж він начебто збирався в Палестину, та магістр госпітальєрів Гарньє нічого не знав напевно… Чи пов’язаний він якось із Джоанною? Хто він насправді?

Та хоч як би вирувало зараз у душі Вільяма де Шампера, зовні він був цілком спокійним. Мартін д’Ане перерахував своїх попутників: зброєносець, служник-араб, похилого віку служниця, молода жінка з новонародженою дитиною і ще двійко дітей. Хто йому ці люди?

Голос незнайомця викликав у пам’яті неясні óбрази. Спокусник, якого змалювала сестра, нагадав йому людину, що колись облудно скерувала війська Єрусалимського королівства до оточеної Тіверіади, і тепер маршал намагався розпізнати в його мові знайомі інтонації. Минуло чимало часу, це непросто, особливо, враховуючи, що вивідувач на ім’я Арно де Бетсан переважно мовчав, а згодом стогнав і волав під тортурами. І зрештою таки зумів утекти.

Чи міг він наважитися після всього того знову постати перед своїм катом? Навряд чи це він. Тоді хто? Лазарити стверджували, що один із членів їхнього братства, теж Мартін, загинув у сутичці із сарацинами.

– Я хотів би побачити тих, про кого ви кажете, перш ніж дозволити вам відплисти, – де Шампер промовив це цілком миролюбно, додавши: він неодмінно мусить переконатися, що його супутники – не полонені сарацини.

Лазарит не заперечував. Маршал може прибути особисто чи прислати когось, аби пересвідчитися: ті люди не належать до полонених із гарнізону Акри.

Раптом де Шампер сказав:

– Покажіть-но мені своє обличчя.

Лазарит замовк.

– Не принижуйте мене таким наказом, месіре, – він зробив крок назад.

Прокажені не люблять, коли їх спотворені лиця бачать здорові люди. Навіть ті, кого маршал знав в Акрі, відкривалися лише перед ним. Цей же вдавав із себе щойно прибулого, тож, як і решта своїх побратимів, міг не бажати показувати свого каліцтва,