Читати книгу - "Пастка на дурнів"

від його стіп по всьому тілу поповз холод. В пам’яті тут же сплив Снігген, з яким він не встиг навіть заприятелювати. Він згадав, як цей ледь знайомий йому хлопчина лежав тяжко поранений, дубіючи на смерть, у калюжі жовтого сонячного світла. Воно безжально било крізь ілюмінатор просто у вічі Йоссар’янові, коли він навкарачках поліз через бомбовий відсік у самий хвіст літака, почувши в навушниках шоломофона благальний Жлобсів зойк: «Рятуйте стрільця! Ради бога, рятуйте стрільця!» В нього відразу підступило до горла, тільки-но він побачив ту моторошну картину. Паралізований жахом, він у першу хвилину не спромігся навіть лізти далі, а так і застиг навкарачках у вузькому проході над бомбовим відсіком поруч із запечатаною коробкою з гофрованого картону, в якій була аптечка. Снігген лежав навзнак, розкинувши ноги, тісно запакований у весь той незграбний реманент: у дебелий бронекостюм, протиосколочний шолом, парашутну упряж та надувний рятувальний жилет. Поруч на підлозі скоцюрбився непритомний хвостовий стрілець. На зовнішній стороні стегна у Сніггена зяяла рана: в ній, як здалося Йоссар’янові, міг би легко вміститися м’яч для регбі. Важко було визначити, де кінчались обривки розбухлого від крові комбінезона і де починалось пошматоване тіло.

Морфію в аптечці не знайшлось, тобто не було жодного засобу вгамувати біль, але Снігген і так уже болю не відчував: він був у тяжкому шоку від самої рани. Всі дванадцять ампул із морфієм було вкрадено, а в порожній коробці Йоссар’ян побачив тільки акуратну візитну картку, на якій чіткими каліграфічними літерами було виведено: «Благо синдикату „М. і М.“— це благо Вітчизни. Майло Майдербайдер». Лайнувши спересердя Майла останніми словами, Йоссар’ян підніс до попелястих губ пораненого дві таблетки аспірину, але в того не стало сил їх ковтнути. Йоссар’ян заходився квапливо закручувати джгут навколо Сніггенового стегна, бо нічого іншого не спало йому на думку у ті перші гарячкові секунди, коли в голові все змішалося, а була лиш свідомість, що треба діяти рішуче й уміло, а також страх, що сам, він ось-ось геть зомліє. Снігген ні на мить не зводив з нього очей і мовчав. Кров, нарешті, перестала юшити з артерії, та Йоссар’ян ніяк не наважувався облишити накладання джгута, бо єдине, що він до ладу вмів робити для надання швидкої допомоги, це накладати джгут. Він діяв за всіма правилами, вдаючи, що цілком спокійний, бо весь час відчував на собі потьмарений, але пильний погляд Сніггена. Йоссар’янові все-таки вдалося опанувати себе ще до того, як скінчився джгут, і він негайно послабив туго накручену пов’язку, щоб зменшити небезпеку гангрени. Свідомість його цілком прояснилась, і він уже знав, що робитиме далі. Треба було знайти в аптечці ножиці.

— Мені холодно, — ледь чутно промовив Снігген. — Мені холодно.

— Все буде гаразд, синку, — бадьоро всміхнувся до нього Йоссар’ян. — Все буде гаразд.

— Мені холодно, — знову промовив Снігген кволим, дитячим голосом. — Мені холодно.

— Ну, годі, годі,— відповів Йоссар’ян, не знаючи, що ж іще відповісти. — Годі, годі…

— Мені холодно, — скиглив Снігген. — Мені холодно…

— Годі, годі. Годі, годі…

Страх примусив Йоссар’яна зосередитися й діяти швидше. Знайшовши в аптечці ножиці, він заходився обережно краяти Сніггенів комбінезон під самою пахвиною, подалі від рани. Цупкий габардин піддавався погано, але Йоссар’янові вдалося виконати навколо ноги повне кільце, на диво рівне. Малий стрілець тим часом опритомнів, побачив Йоссар’яна з ножицями в руці й знепритомнів знову. Снігген зронив голову на друге плече: так йому було зручніше стежити за тим, що робить Йоссар’ян. У його тьмяніючих збайдужілих очах осідав, потопав, віддалявся, слабнув останній блиск. Зусиллям волі Йоссар’ян примусив себе не дивитись на нього і став різати штанину уздовж ноги по внутрішньому шву. Із рваної рани рясно скапувала кров: вона збігалася в струмки, немов вода з танучого снігу, і, стікаючи донизу, гуснула на очах. В глибині яскраво-червоного місива, де безпорадно тріпотіли роздерті волоконця м’язів, Йоссар’ян угледів рівну лискучу довгасту смужку; він не одразу навіть здогадався, що то стегнова кістка. Нарешті докраяв штанину до кінця і звільнив поранену ногу. Штанина, чвакнувши, відвалилась на підлогу, і стало видно, скільки крові насмокталися Сніггенові труси кольору хакі — невже їх так мучила спрага? Йоссар’яна вразив страхітливий вигляд воскової голої Сніггенової ноги, на якій так неприродно й мертвотно темніли м’які рудуваті волосинки, особливо густі на литці та на гомілці. Тепер Йоссар’ян бачив, що рана значно менша за м’яч для регбі, всього тільки в долоню завдовжки та завширшки, але надто пошарпана й глибока, щоб до ладу розгледіти її. Пошматоване м’ясо здригалося в ній, як живий фарш. Йоссар’ян зітхнув — натужно, але з полегшенням: йому здалося, що життю Сніггена вже не загрожує небезпека, бо кров скипалася в рані, отже, залишалось тільки накласти пов’язку і не турбувати пораненого, аж поки літак не приземлиться. Він дістав з аптечки кілька пакетів сульфідину. Снігген здригнувся, коли Йоссар’ян обережно спробував повернути його на бік.

— Я зробив тобі боляче?

— Мені холодно, — заскиглив Снігген. — Мені холодно.

— Годі, годі,— мовив Йоссар’ян. — Годі, годі.

— Мені холодно. Мені холодно.

— Годі, годі. Годі, годі.

— Ой, мені боляче! — зненацька жалібно зойкнув Снігген, здригнувшись усім тілом.

Йоссар’ян ще раз гарячково обнишпорив аптечку, шукаючи морфію, але знайшов натомість ту саму записку від Майла і пляшечку з аспірином. Лайнувши Майла ще раз, він простяг Сніггенові дві таблетки аспірину. Води, щоб запити їх, не було, і Снігген ледь помітним рухом голови відмовився від таблеток. Обличчя в нього було бліде й одутле. Йоссар’ян зняв із хлопця шолом і поклав його голову на долівку.

— Мені холодно, — стогнав Снігген із напівзаплющеними очима. — Мені холодно.

Краї його губ починали синіти. Йоссар’ян заціпенів. На мить у нього з’явилась думка — розпустити Сніггенів парашут і прикрити його тим нейлоном, як простирадлом. У літаку було жарко. Несподівано підвівши очі, Снігген кволо усміхнувся Йоссар’янові, немов підбадьорюючи його, і ледь повернув стегно, щоб тому зручніше було посипати рану сульфідином. До Йоссар’яна повернулась упевненість, і він радо взявся до роботи. Зненацька весь літак струсонуло в повітряній ямі, і Йоссар’ян з подивом пригадав, що залишив свій парашут у кабіні. Та думати про це було ні до чого. Він сипав білий кристалічний порошок, пакетик за пакетиком, у закривавлену рану, аж поки не стало видно нічого червоного, а далі, зробивши глибокий вдих і зціпивши зуби, щоб угамувати страх, голою рукою доторкнувся до тремтливих клаптів м’яса і спробував загорнути їх до середини рани. Потім запихнув туди великий тампон і швидко відсмикнув руку; він навіть усміхнувся сам до себе, коли скінчилося це випробування.