Читати книгу - "11/22/63"

Близько дев’ятої, під час повільного танцю, Сейді раптом, вискнувши, відскочила від мене. Я був певен, що вона помітила Джона Клейтона, і серце мені плигнуло в горло. Але то був вереск чистої радості, бо двома новоприбульцями, яких вона побачила, виявилися Майк Косло — курйозно елегантний у своєму твідовому пальті — і Боббі Джилл Оллнат. Сейді кинулася до них… і перечепилася об чиюсь ступню. Майк вловив її і закружляв з нею в обіймах. Боббі Джилл помахала мені, хоч і трішки сором’язливо.

Я потис Майкові руку і поцілував Боббі Джилл у щоку. Замість потворного шраму там тепер була ледь помітна рожева смужка.

— Лікар каже, до наступного літа всі сліди зникнуть, — сказала вона. — Він називає мене найшвидше одужуючою своєю пацієнткою. Дякуючи вам.

— Я отримав роль у «Смерті комівояжера», містере Е, — повідомив Майк. — Гратиму Біффа[555].

— Вибір суто за фактурою, — сказав я. — Стережися таких летючих тортів.

Побачивши, як він в одній з перерв говорить з лідером бенду, я вже точно знав, що буде далі. Коли музиканти знову з’явились на сцені, співак оголосив: «Я отримав особливе замовлення. Є серед публіки Джордж Емберсон і Сейді Дангіл? Джордже і Сейді? Підійдіть сюди, Джордже і Сейді, нумо підіймайтеся зі свої сідал на рівні».

Ми йшли до сцени крізь бурю оплесків. Сейді сміялася, вся розчервоніла. Показала Майку кулак. Він усміхався. З його лиця спливав хлопчик; натомість у нім проявлявся чоловік. Трохи ніяково, але вже проявлявся. Співак рахунком завдав темп, і духова секція гойднула той мотив, який досі звучить у моїх снах.

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

Я простягнув до неї руки. Вона похитала головою, натомість почавши потихеньку погойдувати стегнами.

— Нумо, візьміть його за руки, міз Сейді, — крикнула Боббі Джилл. — Утніть же нам ту штуку!

Приєднався натовп: «Нумо! Нумо! Нумо!»

Вона здалася і взяла мене за руки. Ми танцювали.

4

Опівночі бенд заграв «Давним-давно» — в іншому, проти минулого року, аранжуванні — і донизу попливли повітряні кулі. Всюди навкруг нас пари обнімалися, цілувалися. І ми не гірше.

— Щасливого Нового року, Джо… — вона відсахнулась від мене, нахмурена. — Що трапилось?

Мені на мить привиділося Техаське сховище шкільних підручників, той потворний цегляний куб з вікнами-очима. Це ж настав рік, коли та будівля перетвориться на американську легенду.

«Ні, цього не буде. Я ніколи не дам тобі зайти аж так далеко, Лі. Ти нізащо не стоятимеш біля того вікна на шостому поверсі. Я обіцяю».

— Джордже?

— Просто спину раптом ніби морозом обсипало, — відповів я. — З Новим роком.

Я потягнувся її поцілувати, але вона на мить притримала мене.

— Це вже близько, правда? Те, заради чого ти прибув сюди?

— Так, — сказав я. — Але не сьогодні. Ця ніч цілком належить нам. Тож цілуй мене, серденько. І танцюй зі мною.

5

У кінці 1962-го і на початку 1963 року я жив двома життями. Одне гарне було в Джоді і в Кендлвуді, що поблизу Кіліна. Інше було в Далласі.

Лі з Мариною знову зійшлися. Першою їх зупинкою в Далласі стала халупа просто на розі Західної Нілі-стрит. Переїхати туди їм допоміг де Мореншильд. Джордж Бухе не з’являвся. А також ніхто з інших російських емігрантів. Лі їх усіх віднадив. «Вони його зненавиділи», — написав Ел у своїх нотатках. А нижче: «Він їх не менше».

Порепаний будинок з червоної цегли під № 604 на Елсбет-стрит було розділено на чотири чи п’ять квартир, набитих біднотою, яка працювала важко, пила тяжко і продукувала орди сопливих, верескливих дітей. У порівнянні з цим житлом квартира Освальдів на Мерседес-стрит здавалася цілком пристойною.

Я не потребував електронного обладнання, щоб відстежувати погіршення їхніх сімейних стосунків; Марина продовжувала носити шорти навіть після того, як у повітрі похолоднішало, немов дорікаючи йому своїми синцями. І своїм сексуальним виглядом, звісно. Зазвичай між ними була коляска, в якій сиділа Джун. Вона більше не плакала під час їхніх скандальних матчів, тільки дивилася, смокчучи собі соску або палець.

Одного дня у листопаді 1962-го я, повертаючись з бібліотеки, побачив, як Лі й Марина стоять і кричать одне на одного на розі Елсбет-стрит і Західної Нілі. Кілька людей (здебільшого жінок о цій порі дня) вийшли на свої ґанки подивитися. Джун сиділа в колясці, загорнута у волохату рожеву ковдру, забута, тиха.

Лаялися вони російською, але останній аргумент в диспуті був достатньо зрозумілим з вистромленого пальця Лі. На Марині була пряма чорна спідниця — я не знаю, чи вже називали тоді, як тепер, такі спідниці «олівцями» — і зіпер в неї з лівого боку був напіврозчепленим. Імовірно, просто повзунок застряг у тканині, але чуючи, як заходиться криком Лі, можна було вирішити, ніби вона таким способом підчеплює собі чоловіків.

Вона відкинула назад волосся, показала на Джун, потім махнула рукою в бік будинку, в якому вони зараз мешкали — забиті ринви сочаться чорною водою, сміття й пивні бляшанки розкидано на лисій передній галявині — і закричала на нього англійською:

— Ти казати щасливе живоття, а потім привезти дружину й дитину в цей свіінюшник!

Він спалахнув до самісінького коріння волосся, зчепивши руки в себе на вутлих грудях так, ніби припнув їх там, щоб не наробили шкоди. Йому б це вдалося — принаймні цього разу, — аби вона не розсміялася, не покрутила пальцем собі біля вуха в жесті, що зрозумілий людям будь-якої культури. Вона почала відвертатися. Він відсмикнув її назад, штовхнувши коляску, ледь не перекинувши. А потім влупив Марину. Вона впала на потрісканий хідник, затуляючи собі долонями обличчя, коли він нахилився над нею.

— Ні, Лі, ні! Ні бити мене більше!

Він її не вдарив. Натомість він підсмикнув її на рівні й струснув. Аж у неї гойднулась голова.

— Ти! — скрипучий голос прозвучав зліва. Я аж здригнувся. — Ти, хлопче!

То була літня жінка з ходунком. Вона стояла в себе на ґанку в рожевій байковій нічній сорочці й накинутому поверх неї ватяному жакеті. Її сиве волосся стирчало прямо вгору, змусивши мене згадати двадцятитисячовольтовий перманент Ельзи Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна»[556].

— Отой чоловік б’є оту жінку! Ану ходи-но туди