Читати книгу - "Необхідні речі"

Ловер-Мейн-стріт уособлювала переповнений сумбур. Її заполонили автомобілі поліції штату й фургони теленовин. У гарячому застиглому повітрі тріщали й перепліталися радіовиклики. Телетехніки розмотували дроти й горланили на людей – здебільшого дітей, які перечіплялися через них, – перш ніж тимчасово зафіксувати кабелі скотчем до тротуару. Фотографи з чотирьох щоденних газет стояли за барикадами перед будівлею муніципалітету й робили кадри, які наступного дня з’являться на перших шпальтах. Кілька – на диво небагато, якщо хтось узагалі переймається такими речами, – місцевих допитливо роздивлялись. Один телекореспондент стояв під сліпучим світлом високоінтенсивного прожектора і з муніципалітетом на задньому плані записував свій репортаж.

– Сьогодні на Касл-Рок наринула хвиля бездумного насильства, – почав він, але зупинився. – Наринула? – з огидою перепитав він сам себе. – Бля, давай ще раз, спочатку.

Ліворуч від нього телевізійник іншої станції спостерігав, як його команда ставить обладнання для майбутньої прямої трансляції, яка почнеться менш ніж через двадцять хвилин. Більшість роззяв прийшли дивитися на знайомі обличчя телекореспондентів, а не на барикади, де нічого цікавого не було, оскільки двоє санітарів медичної допомоги вже винесли в чорному пластиковому мішку нещасного Лестера Претта, завантажили його в задню частину свого автомобіля і поїхали геть.

Аппер-Мейн, далека від блакитних світлових імпульсів поліцейських автомобілів і яскравих прожекторів, була майже зовсім безлюдна.

Майже.

Час від часу якесь авто чи пікап зупинялися на одному з косих місць для стоянки перед «Необхідними речами». Час від часу хтось із пішоходів загулював до нової крамниці, де зовнішню підсвітку було вимкнено, а жалюзі на дверях під навісом опущено. Час від часу якась роззява з Ловер-Мейн відривалася від мінливого натовпу глядачів і піднімалася вулицею повз вільне місце, де раніше стояв «Емпоріум Ґалоріум», повз зачинену й темну будівлю «Шито-крито» до нової крамниці.

Цього потоку відвідувачів ніхто не помічав: ні поліція, ні знімальні групи, ні кореспонденти, ні більшість спостерігачів. Вони дивилися на «МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ», а спинами були обернуті до місця, де менш ніж за триста ярдів злочин тривав.

Якби хтось із незацікавлених спостерігачів таки послідкував за «Необхідними речами», він чи вона швидко б розпізнали певний шаблон. Відвідувачі підходять. Відвідувачі бачать табличку на дверях із написом

ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ СПОВІЩЕНЬ.

Відвідувачі відступають, у них на обличчі завжди однаковий вираз роздратування й тривоги – вони схожі на зболених наркоманів, які раптом виявили, що бариги на домовленому місці немає. «Що ж мені тепер робити?» – ніби промовляють ті обличчя. Більшість роблять крок уперед, щоб прочитати табличку ще раз, удруге, так, ніби ретельніше вивчення якось може змінити послання.

Кілька сідали у свої автомобілі й рушали геть або блукали далі вниз, до муніципалітету, щоб трохи повитріщатися на безкоштовне шоу, і мали задурманений та трішки розчарований вигляд. На обличчях більшості, проте, виникав вираз раптового просяяння. Вони скидалися на людей, які раптом усвідомили якусь просту ідею, наприклад, як зобразити на діаграмі просте речення або звести пару дробів до найменшого спільного знаменника.

Ці люди проходили за ріг крамниці, на службовий проїзд, що тягнувся позаду закладів Мейн-стріт, – проїзд, де вчора ввечері Туз припаркував «такер талісман».

За сорок футів із відчинених дверей на клаптиковий цемент падав прямокутник жовтого світла. Помалу, поки день переростав у вечір, це світло ставало дедалі яскравішим. У центрі прямокутника лежала тінь, ніби силует, вирізаний із траурної пов’язки. Тінь належала, безумовно, Лілендові Ґонту.

У дверному прорізі він поставив стіл. На столі лежала коробка з-під сигар «Рой Тен». Він складав у неї гроші, які пропонували відвідувачі, і діставав звідти решту. Ці постійні покупці підходили несміливо, у деяких випадках навіть перелякано, але всі мали спільну рису: це були розлючені люди, що тримали в собі глибокі обрáзи. Кілька – небагато – розверталися ще до того, як дотягувалися до імпровізованої каси містера Ґонта. Деякі кидалися навтьоки, зорячи очима, наче побачили потворного звіра, що в темряві вилизує лапи. Більшість, проте, лишалися, щоб зайнятися справою. І поки містер Ґонт із ними базікав, проводячи цю дивну комерцію на чорному виході, ніби це така цікава розвага в кінці довгого дня, вони розслаблялися.

Містер Ґонт насолоджувався роботою в магазині, але йому ніколи не було зручно перебувати за листовим склом і під стелею порівняно з цим місцем на свіжому повітрі, коли перші вихорці майбутньої бурі бавляться його волоссям. Крамниця з гарним освітленням на рейках на стелі – це добре… але тут краще. Тут завжди краще.

Він почав свій бізнес багато років тому – як мандрівний торговець на сліпому обличчі далекого краю, торговець, що носить свій крам на спині, торговець, що зазвичай приходить із настанням темряви, наступного ранку його вже немає, а за спиною він залишає кровопролиття, жах і нещастя. Через багато років у Європі, в самий розпал чуми, коли всюди їздили візки з мерцями, він мандрував від міста до міста, від країни до країни в диліжансі, запряженому гнідим конем зі страшно запаленими очима та язиком чорним, наче серце вбивці. Він продавав свій крам із заду диліжанса… і не залишав сліду ще до того, як його клієнти, які платили дрібними зазубленими монетами або навіть натурою, пізнавали, що ж насправді вони купили.

Змінилися часи, змінилися методи, обличчя також змінилися. Але коли обличчя чогось жадають, вони завжди однакові: морди овець, які загубили пастуха, – і саме такою комерцією йому було займатися найзручніше, ніби він знову мандрівний торговець із давнини, що стоїть не за гарною касою з апаратом «Свіда», а за простим дерев’яним столом, дістає решту з коробки з-під сигар і продає одну й ту ж річ знову, і знову, і знову.

Товари, які перед тим так приваблювали мешканців Касл-Рока, – чорні перлини, священні реліквії, карнавальне скло, люльки, старі комікси, бейсбольні картки та древні калейдоскопи – усі зникли. Містер Ґонт узявся за свій справжній бізнес, а справжній бізнес завжди однаковий. Остаточний товар із роками змінився, як і все інше, але такі зміни поверхневі, це лише різні смаки глазурі, що вкриває той самий темний гіркий торт.

У кінці містер Ґонт завжди продавав їм зброю… і вони завжди її купували.

– Ой, дуже дякую вам, містере Ворбертон! – промовляв містер Ґонт, беручи п’ятидоларову купюру в темношкірого прибиральника. Він віддав йому долар і пістолет, один з тих, які Туз привіз із Бостона.

– Дякую, міс Міллікен! – Узяв десятку й віддав вісім доларів.

Він брав у них те, що