Читати книгу - "Титан, Теодор Драйзер"

Френк чудово розумів, що, діючи таким чином, газети могли остаточно налаштувати проти нього громадську думку. Правда, термін його концесій закінчувався не раніше 1 січня 1903 року, але якщо цей гармидер не вляжеться, то вже ніякі кошти — ні законні, ні беззаконні — не допоможуть йому перемогти своїх ворогів на виборах. Корисливі та продажні депутати і члени муніципальної ради готові були — за хорошу винагороду, звісно — зробити для нього все, чого б він не забажав, але навіть жадібні, товстошкірі й украй знахабнілі хабарники не могли не злякатися відкритості та запеклого обурення народу. А стараннями часописів громадська думка вже зараз наближалася до межі. З’явитися в муніципалітеті з проханням про подовження концесій, термін яких закінчувався лише через сім років, було б занадто ризиковано. Навіть підкуплені члени муніципалітету навряд чи наважаться задовольнити таке прохання. Є речі, неможливі навіть для продажних політиків.

Уся ця історія ще й ускладнювалася тим, що подовження концесій на двадцять років уже не могло задовольнити Ковпервуда. Для задуманого ним злиття «Північної» та «Західної» компаній необхідно було отримати концесію на термін набагато довший, ніж ті мізерні відтинки часу, які допускалися сучасним законодавством штату. Адже в результаті цієї консолідації мав відбутися великий випуск нових акцій. Замість дванадцятивідсоткових акцій на суму в сімдесят мільйонів доларів, що перебували в обігу, Френк планував випустити нові, шестивідсоткові, щонайменше на двісті мільйонів.

— Люди з капіталом не дуже вірять у ці короткотермінові концесії, — зауважив якось пан Готлеб Ковпервудові, обговорюючи з ним передбачуване злиття компаній. Френк хотів, аби «Гекелмаєр і Ко» гарантували йому розміщення всіх акцій нового випуску. — Це справа — ненадійна. Ось якби ви могли отримати концесію, скажімо, років на п’ятдесят або на сто — ваші акції розібрали б умить, як гарячі пиріжки. Я би знав тоді, де їх розмістити, одна тільки Німеччина поглинула б мільйонів п’ятдесят.

Тон пана Готлеба був солодкий і запобігливий. Ковпервуд і сам усе це чудово розумів. Його аж ніяк не влаштовувало при його грандіозних задумах отримати якусь жалюгідну концесію терміном на двадцять років, у той час як в інших містах — Філадельфії, Бостоні, Нью-Йорку, Пітсбурзі — муніципалітети надавали своїм компаніям концесії на дев’яносто дев’ять років, а подекуди і на віки вічні. Таким концесіям віддавали перевагу всі великі банківські установи Нью-Йорка й Європи, і навіть Едісон у Чикаґо, як Готлеб у Нью-Йорку, наполягав на довготерміновій концесії.

— Нам необхідно подовжити концесії мінімум на п’ятдесят років, — не раз казав Едісон Френкові, і, на жаль, це була сувора і дуже неприємна істина.

Ковпервудівські крутії не дрімали: швидко зрозумівши серйозність становища, вони спрямували свої зусилля на винахід якоїсь юридичної каверзи. Й одного прекрасного ранку пан Джо Евері з’явився до Френка з новим планом.

— Чи звернули ви увагу, що роблять законодавчі органи Нью-Йорка для вирішення певних місцевих транспортних проблем? — мало не з порога крикнув цей поважний учитель Закону і, увійшовши в офіс Ковпервуда, безцеремонно всівся в крісло перед обличчям свого впливового патрона. У пальцях пана Евері диміла недопалена сигара, а хвацько заломлений на потилицю капелюх надавав дивно легковажного виразу його худому, жовчному та виразному обличчю.

— Ні, а що таке? — озвався Ковпервуд, котрий чудово знав, про що мова, і вже давно міркував над цим питанням, проте не вважав за потрібне відкривати свої думки. — Я бачив якісь повідомлення в газетах, але не звернув на них уваги. То в чому річ?

— Там вирішили створити комісію з чотирьох-п’яти осіб, яка буде, здається, засідати по черзі то в Нью-Йорку, то в Буффало й отримає право надавати нові концесії та продовжувати старі. Ця ж комісія встановить обсяги компенсації, що має виплачуватися місту чи штату, вартість проїзду буде перевірятися і пересадки тощо, і буде регулювати випуск акцій. Якщо у нас тут справа з подовженням концесії не вигорить, чому б не звернутися до законодавчих органів штату і не притиснути їх на предмет створення такої ж комісії? Багато компаній будуть це вітати. Добре було б, певна річ, щоб пропозиція надходила не від нас. Ми не маємо бути призвідниками.

Пан Евері не кліпаючи дивився на Ковпервуда, той якусь хвилину мовчав міркуючи.

— Я подумаю, — сказав він. — Ваша пропозиція не позбавлена здорового глузду.

З того часу думка про комісії не виходила у Френка з голови. Такий поворот справи міг би вирішити питання: з’явилася б можливість подовжити концесію на п’ятдесят, або й навіть на сто років. Однак створення такої комісії йшло врозріз із конституцією штату Іллінойс і було навіть якоюсь мірою заборонене законом. Згідно з конституцією жодні винятки із загальних правил, у вигляді особливих привілеїв, концесій тощо, не могли надаватися ні приватним особам, ні організаціям чи концернам. Однак, як уже було сказано кимось: «Чи можна зважати на таку дрібницю, як конституція, особливо між добрими друзями?» Законодавство має свої лазівки, користуючись якими деякі статті закону можна сховати в довгу шухдяду, де вони заростуть пилом і поступово зітруться з пам’яті. Чимало високих ідей, закладених у конституції її творцями, було згодом перекручено до невпізнання, або вони просто втратили силу завдяки різним додатковим постановам, муніципальним угодам, апеляціям до федерального уряду та законодавчих органів штату тощо. Все це було лише паперовою фікцією, бюрократією, але цього виявилося достатньо, щоб, як міцною павутиною, обплести закон і звести нанівець усі добрі наміри. До того ж Ковпервуд був дуже невисокої думки про розум і здібності сільських виборців і дуже сумнівався, що вони зуміють відстояти свої права. Він не раз чув від своїх юристів — та й не тільки від них — різні сміховинні історії із законодавчого життя штату: гумористичні сценки, що відбувалися в судах, на сільських виборчих зборах, на фермах, у придорожніх готелях і просто на дорогах.

— Якось їду я потягом у Пітенки, — починав старий генерал Ван-Сайкл, або суддя Дікеншиц, або колишній суддя Евері...

За цим слідувало якесь химерне оповідання, що описує аморальність, тупість чи суспільно-політичне невігластво сільських жителів. У Чикаґо в той час було зосереджено більше половини всього населення штату, і цих виборців Френкові поки що вдавалося тримати в руках. Решта виборців, котрі населяли дванадцять маленьких міст, ферми та селища, не вселяли йому поваги. Що вони означають, врешті-решт, — тупі, неотесані мужлани, завсідники сільських шинків?

Штат Іллінойс — територія, що