Читати книгу - "Дім, в якому…"

Цього разу Ральф був єдиним вихователем, присутнім при інших випусках, і міг ствердити, що цей передвипускний місяць на диво тихий і спокійний. Єдина комісія з перевіркою. Нікого з батьків, крім запрошених. Нечисленні невимогливі Оператори, жодних Контактерів, жодних інспекцій, жодних додаткових звітів. Єдина комісія прибула й відбула без претензій. При тому що Дім був запущений до краю, Акула був найбільш нетямущим з директорів, а в документах панував цілковитий хаос.

Поміркувавши, Ральф здогадався, які причини такої лояльності. Дім припиняв існування. Нікого не обурив його вигляд, відсутність у встановлених місцях вогнегасників і верстви штукатурки, що відвалюються від стін. Пожежну і санітарну інспекції не цікавила будівля, призначена під знесення. Безглуздо було б вимагати ремонту й відповідності нормам безпеки. З тугою, що здивувала його самого, Ральф зрозумів, що на тому, на Зовнішньому світі Дім уже списаний з усіх рахунків і доживає останні дні.

Єдиним, що не вписувалося в теорію «доживання», були батьки. Батькам належало наїжджати. Тим, котрі відвідували своїх дітей, — частіше, ніж зазвичай, тим, котрі не відвідували, — зненацька та нервово. Контактерам належало починати налагодження контактів. Найбоязкішим — узяти кабінет Акули в облогу телефонними дзвінками. Але не було ні дзвінків, ні раптових візитів, і навіть Оператори, ніби змовившись, скоротили кількість візитів до мінімуму. Ральфові в цій байдужості вбачалося щось підкреслене й навмисне. Зрідка він розважав себе уявними сценами передачі батькам Стервожера, Сліпого або Мерця. Він хотів би подивитися, як пройде така зустріч. Але він знав, що нічого подібного не побачить, бо за такими не приїжджали ніколи. Мабуть, на тому, на Зовнішньому світі спрацьовували свого роду запобіжники. І ось тепер Ральфові здавалося, що ці запобіжники спрацювали всі одночасно.

У день від’їзду останніх із тих, котрі пройшли тести, тривожні думки облягали його, але не так, як до того. День цей навіть чимось нагадав попередні випуски. Батьки чотирьох «розумників», як один, з’явилися раніше від призначеної години. Активний Оператор — батько Пискуна — влаштував грандіозний скандал, що розтягнувся на півранку. Батьки Бедуїнки скандалів не влаштовували, зате їхня дочка постаралася зробити свій від’їзд пам’ятною подією, і це їй цілком вдалося. Мати Чуми знепритомніла, виявивши на тілі дочки три татуювання на пам’ять від люблячих подруг.

За традицією, вихователі проводжали учнів зі своїх груп, відтак Ральфа задіяли як охоронця. Понад дві години він відганяв від приймальні охочих долучитися до проводів, прислухаючись до криків, що долинали з-за дверей, поки всі, хто юрмився в коридорі, не розійшлися. Буквально через кілька хвилин після того, як коридор опустів, з приймальні вийшов Гомер і виїхали два Фазани. Гомер виглядав жахливо, Фазани світилися втіхою.

Ральф дочекався Акули, повідомив його, що чергування в коридорі пройшло спокійно, і поцікавився, чому так затягнулися проводи.

— Добре, що вони взагалі відбулися, — відповів Акула. Вигляд у нього був дещо винуватий.

У приймальні почулися чиїсь крики та дзенькіт битого посуду. Акула поспішив заховатися. Ральф здогадався, що так відходить від спілкування з батьками Голубонька, але не став перевіряти свій здогад. Вихователь, який не спілкувався з батьками та тими, кого забирали, і вихователь, який щойно через це пройшов, відрізняються як солдат, котрий відсидівся в окопі, й солдат, що побував у бою. Ральфів вираз обличчя міг остаточно вивести з рівноваги тих, котрі перебували в приймальні.

Він не відвідував Куряку сам, але щодня розпитував про його самопочуття. Не тому, що його турбувало здоров’я Куряки, а тому, що його мучила совість. Крім того, він побоювався, щоб Куряка не занедужав. На прохання Ральфа йому не напридумували ніяких міфічних хвороб, пояснивши затримку в лазареті всього лише несприятливими аналізами, але помисливого хлопчиська навіть це налякало до смерті. Треба було щось вирішувати. Не можна було тримати його в лазареті довше ніж десять днів, але Ральфові наразі не хотілося повертати його в групу, звідки Куряку витурювали.

Зайшовши до вчительської, щоб зробити черговий дзвінок і запитати про Куряку, він застав там Хресну — одну з небагатьох, хто використовував вчительську як робочий кабінет. Хресна сиділа за своїм столом, перебираючи якісь папери. Ввічливо кивнувши на його вітання, Хресна запитала, чи може він приділити їй трохи часу. Ральфа це не здивувало. У міру наближення випуску вихователі дедалі частіше розпитували його про попередній. Звик він і до того, що запитання вони ставлять одні й ті ж, іноді по кілька разів, ніби не чують або не розуміють відповідей.

Хресна заховала в теку розрізнені аркуші. Тільки звільнивши стіл і акуратно, долоня до долоні, склавши на ньому руки, вона подивилася на Ральфа.

— Ви одного разу сказали, що під час попереднього випуску ситуація в Домі була більш нестабільною. Якщо я не помиляюся, ви мали на увазі протистояння двох ворогуючих угруповань.

— Так, — підтвердив Ральф. — Тоді справи складалися набагато гірше.

Він сів, як зав­жди відчуваючи у присутності Хресної деяку скутість. Ця жінка викликала в ньому двоїсте відчуття. Вона, поза сумнівом, чудово давала собі раду зі своїми обов’язками, легко вирішувала проблеми, від яких Голубонька впадала в істерику, вона була розумна, відповідальна, педантична, користувалася повагою серед дівчат. Водночас її холодність і зарозумілість відштовхували. Симпатії вона ні в кого не викликала. Ральфові здавалося, що і в ній самій немає ніяких почуттів до вихованок, що вона ставиться до них з абсолютною байдужістю. Він переконував себе, що це не так, що добрий вихователь уміло приховує свої емоції, але звільнитися від упередження так і не зміг. Хресна була надто зимна для своєї роботи. А може, надто стара. Струнка, наче балерина на пенсії, в незмінному сірому костюмі, з незмінно яскристими білосніжними манжетами, вона виглядала на п’ятдесят, але насправді її вік наближався до сімдесяти.

— Мене цікавить, чи не були ці слова всього лише спробою заспокоїти директора? — запитала Хресна. Очі Хресної за скельцями окулярів дивилися суворо й нібито аж осудливо. Круглі та безбарвні, у поєднанні з довгою шиєю та гачкуватим носом, вони надавали їй схожості з хижим птахом. Попри це, тому, хто розмовляв з нею, чогось здавалося, що перед ним — колишня красуня.

Ральф замислився.

— Ні, — сказав він. — Я не пам’ятаю тієї розмови, яку ви маєте на увазі. Можливо, я намагався його заспокоїти, але минулого разу ситуація дійсно була менш стабільною.

— А те, що на сьогодні в Домі знов утворилися два ворогуючі угруповання, вас не насторожує?

Ральф не відразу збагнув, що вона має на увазі, а збагнувши, мало не засміявся.

— Ні, — сказав він. — Мене це не насторожує. Я не вважаю це протистояння чимось серйозним.

Хресна не зводила з нього уважного погляду.

— Чому? — запитала вона.

— Бачите, — почав він, відчуваючи ніяковість від того, що своїми розмислами заходить на її територію, — цю так звану «війну» затіяли дівчата.