Читати книгу - "Небезпечний фоторепортаж, Світлана Литвиненко"

  Буря скінчилася так само несподівано, як і розпочалася. З мокрих крон кущів та дерев стікали останні краплі дощу.  Природа знову ожила. В повітрі відчувався запах різних рослин, було чути спів пташок. На небі знову з’явилося сонечко, промені якого пробивалися через сосни, ялини і грали у дощових краплях різними кольорами. Діана прокинулася першою, відразу і не зрозумівши, де вона знаходиться і що з нею трапилося. Та за мить все згадала, швидко сіла, бо до того її голова лежала на його оголених грудях, а його рука обіймала її. Сама себе не впізнавала, як вона могла так до нього тісно притулитися. Це мабуть від холоду, вирішила. Багаття вже давно по гасло, а одяг, ну, майже висохнув. Діана одягла сою футболку та джинси, накинула спортивну кофту. Назара теж вирішила прикрити його ж одягом, будити не стала. Їй хотілося подумати, бо так до кінця і не зрозуміла, що вони мало не загинули. І все через нього, бо звик літати гелікоптерами. Вони запросто могли розбитися. Це добре, що гелікоптер невеличкий та зачепився за крони дерев, завис, а міг би і розбитися впавши у горах, які знаходилися ось тут поруч.

  Досить про це думати, Діана відігнала від себе думки, про те як воно могло бути. Треба думати, як бути далі, як вибратися з цього лісу, як повернутися додому. Згадала про свій смартфон, кинулася його шукати, знайшла та не було зв’язку. Подивилася свій фотоапарат, цілий, працює. Взяла його до рук, вилізла з грота та зробила пару кадрів. Навкруги густий ліс. Куди йти, у якому напрямку, невідомо. Їх повинні шукати. І напевне вже шукають, без заперечень, рятівники вже виїхали на пошуки, бо вони зникли учора. Надія є. Головне не натрапити на якусь дику тварину, подумала Діана. І чому це трапилося з нею. І чому вона тоді не пройшла мимо чоловічих розбірок, почала знову себе каркати, що вплуталася не в свої справи.

-Усе гаразд?- почула запитання від Назара, який теж прокинувся, одягнувся і вже стояв поруч роздивляючись навкруги.

-Ні не гаразд, все погано. Ти, знаєш хоч приблизно де ми знаходимося і в який бік нам йти?- Діана відчувала роздратування від його запитання.

-Ми у Карпатах. Будемо йти в одному напрямку. Може вийдемо до чогось. Не переживай, виплутаємося і виживимо любою ціною. На перекус у нам ще є трохи їжі. А ще є повна пляшечка води. Може побачимо де ягоди…, - Назар намагався підбадьорити і себе і її,- головне ми цілі і можемо рухатися.

-Нам пощастило, що ми не загинули. Знову повторюю, що справжнє диво, упасти з неба і лишитися живими. Як твоя рука?- поцікавилася.

-Було і гірше. А твоя рана як?- теж поцікавився.

-Норма. Назар,- Діана показала рукою перед собою,- я когось там бачу. Кабан, чи що? Я боюся…

  Діана злякалася та заховалася за спину Назара та той тільки посміхнувся.

-У тебе мабуть галюцинації, бо там нікого і нічого не має. Заспокойся,- і він обернувся та обійняв її.

-Що ти робиш?- прибрала з себе його руки,- не треба до мене торкатися.

-Вночі коли ти спала у моїх обіймах ти була іншої думки,- нагадав,- і ти була зовсім не проти.

-Тоді були вимушені обставини,- щоки Діани в мить почервоніли,- більше цього не повториться.

-Тобі було це неприємно?

-Я не хочу це обговорювати. Краще давай перекусимо і будемо рухатися. Я впевнена, що нас вже шукають,- Діана пішла до грота, забрала звідки рюкзак з речами, ліхтарик.

-А я гадаю, що нас поки що ніхто не шукає. Пройшло замало часу,- Назар забрав у Діани рюкзак.

-Я сама понесу, тобі не можна навантажувати руку.

-У мене є інша. А ти турботлива дівчинка. І мені це подобається,- Назар закинув рюкзак на одне плече і вони пішли,- скажи, я тобі зовсім не подобаюся?

-Навіщо ти задаєш ці запитання,- Діана йшла слідом за Назаром тримаючи напоготові фотоапарат, а раптом щось цікаве побачить.

-Хіба ти не можеш просто відповісти, чи відчуваєш ти до мене симпатію чи ні,- він йшов не поспішаючи уважно вдивляючись перед собою, але крім сосни попереду більше нічого не бачив та раптом зупинився і дав знак Діані мовчати,- здається ми тут не самі. І за нами хтось слідкує і це зовсім не тварина.

  Діані знову стало страшно і вона підійшла якомога ближче до Назара, а потім і зовсім притулилася до нього. Раптом із-за кущів, що росли попереду вийшли три чоловіка, один з яких тримав  мисливську рушницю, яку направив на них. Всі троє мали неохайний вигляд та бороди, виглядали грубо та нагло.

-Стій,- наказав бородань, який був з рушницею,- хто такі?

-Ми туристи, які заблукали,- Назар почав по діловому розмову з ними,- допоможіть нам вийти з цього лісу і я щедро вам віддячу.

-Ми ніколи нікому не допомагали і робити цього не збираємося,- відповів інший бородач намагаючись роздивитися Діану,- а ну, дівчисько, вийди наперед, дай-но глянуть на тебе.

-Може ми все-таки домовимося. Обіцяю, що ви не пошкодуєте, якщо погодитеся нас допомогти,- Назар намагався не звертати увагу на їхню грубість.

-Ти що не чула, що тобі сказав мій товариш,- крикнув той що з рушницею незважаючи на те, що говорив Назар.

-Не треба вказувати, що їй робити,- Назар зрозумів, що домовитися не вийде,- не хочете допомагати, то йдіть куди йши і…

  Та він не встиг договорити, бо ті троє кинулися до них, бажаючи схопити. Та Назар віддав рюкзак Діані, а сам почав відбивати нападаючих, застосовуючи прийоми карате. Не зважаючи, що у нього боліла рука, він з легкістю відбив суперників, які попадали на землю. Вони розгубилися від неочікуваного і навіть випустили рушницю. Та потім бандит все ж дотягнувся до рушниці і хотів спустити курок, але Назар ногою вибив зброю підхопивши її і направив на бандитів.

-Не захотіли по-хорошому, буде по-поганому. Якщо бажаєте залишитися живими, повільно підводитеся і показуйте куди йти.

  Ті, троє звісно підвелися і почали йти по-переду та потім щосили побігли, зникнувши у глибині лісу.

-Мерзотники,- крикнув їм у слід Назар.

-Ти врятував нас. Мане вразили твої уміння…