Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

Мене розбудив гучний стукіт у двері.

Я підскочила з ліжка. Кинулася в коридор. Голова розколювалася від болю. Напевно, давався взнаки постійний стрес і дика втома.

Що сталося? Хто прийшов?

Тітка якісь важливі речі забула вчора. Так. Інакше не уявляю, навіщо настільки голосно тарабанити.

Я до пуття не прокинулася, тому припустилася жахливої необережності. Давно відвикла від того, щоб дивитися в "вічко".

А даремно...

Відчинила двері й обімліла. Спочатку навіть вирішила, ніби Лексейчика випустили поліцейські. Але ні. На жаль, усе виявилося набагато гірше.

Переді мною стояло троє здоровенних амбалів. Виглядали вони практично однаково. Як зять моєї тітки. З першого погляду й не відрізнити.

Бритоголові. Величезні. Небезпечні.

Я спробувала зачинити двері, але ніхто мені не збирався це дозволяти. Здоровані ввалилися у квартиру.

Молотов.

- Допоможи...

Широка долоня затиснула мій рот.

- А ну живо стихла, - пригрозив низький голос.

Я навіть пискнути не встигла.

Ідіотка. Як я могла відчинити двері? Життя в розкішному особняку відучило мене від усякої обережності. Всюди слуги, охорона. Але тепер усе інакше.

Ніхто не прийде на допомогу.

Що ж робити?

Я відчайдушно шукала вихід.

А мордовороти потягли мене вглиб квартири, жбурнули на диван, а самі розташувалися по обидва боки - в кріслах. Один же навис просто переді мною. Хмуро вивчав моє обличчя.

- Ти хто така взагалі? - запитав здоровань. - І звідки взялася в цій квартирі? Я тебе тут ніколи раніше не бачив.

- І я, - додав його приятель.

- По ходу Льоха нову дівку привів.

Здається, ситуація прояснилася. Але те, що я усвідомлювала, мене зовсім не тішило. Ці похмурі типи явно знали "Лексейчка", а значить, можливо, саме їм цей виродок винен грошей.

На язику крутилися фрази про те, що саме я власниця квартири. Олексій жодного стосунку до мого житла не має. Він навіть не мій родич, а отже, не мав права укладати жодні угоди.

Але навряд чи ці бандити стануть вникати в юридичні тонкощі. Тому я вирішила діяти інакше.

- Льоха поїхав, разом із Оленою, - сказала я.

- А бабка?

Мабуть, це про мою тітку питання.

- Теж поїхала, - знизала плечима і кивнула на шафу. - Учора всі речі зібрали й виїхали.

- Куди?

- Не знаю.

- Що ти нам тут баки заливаєш, - похмурішав здоровань. - Льоха не виїзний. Він під підпискою. Його в будь-який момент менти перевірити можуть.

Підписка про невиїзд? Лексейчик під слідством?

Я навіть розбиратися в цьому не хотіла. Мріяла випровадити цих верзил із моєї квартири.

- Ви шафу перевірте, - пробурмотіла. - Там порожньо. Нічого немає.

Бандити заметушилися. Справді почали перевіряти шафу, відкрили шухляди.

- Ти диви, насправді звалили.

- Та як же це Льоха...

- А ти якого біса тут робиш?

Вони знову звернули увагу на мене.

- Олена запросила пожити, - відповіла я. - Сказала, треба за квартирою доглянути, поки вони у від'їзді.

- Не схожа ти на одну з її подружок.

- Гарненька занадто.

Бандити переглянулися.

- А навіщо мені щось приховувати? - знизала плечима. - Мене чоловік вигнав із дому. Ось Олена й допомогла. Каже, ми все одно поїдемо, а дивитися за квартирою нікому. Їх довго ще не буде.

- Довго?

- Олена сказала, можу жити тут півроку.

- Ну ні, красуне, це тепер наша квартира.

Бандити заіржали.

- Викликай головного, - заявив один із них. - Нехай вирішує, що з цією дівкою робити. Але жити вона тут не залишиться.